Володимир Лис - І прибуде суддя

— Кого ви зустрічаєте? — спитав черговий.

— Однокурсницю, — сказав я, а далі спитав, де може спинитися десятий вагон.

— Приблизно отам, — показав черговий.

Я подякував і рушив на те місце, куди він показував. Черговий чомусь і собі рушив за мною. Потяг, проте, наближався. Черговий став за спиною, я відчував його дихання на потилиці. «Невже він хоче мене штовхнути?» — подумав я.

— Ви можете повести свою даму до мене, — несподівано прошептав черговий у самісіньке вухо. — Я вам дам ключі. Якщо потяг, звісно, зупиниться. Він, бува, не зупиняється.

«Це справді був би вихід», — подумав я і оглянувся.

Його очі блищали у темряві.

Потяг пригальмовував. Черговий насувався на мене, мов справді збирався штовхнути. «Божевільні вони тут усі, чи що?» — подумав я.

Черговий, проте, не рухався, лише щось шепотів, а що — за гуркотом не розчути. Промайнув повз нас тепловоз, один, другий, ось уже й десятий вагон. Я кинувся за ним. Крізь вікно я побачив, як хтось рухається коридором вздовж купе, наче знайомий силует, а ніби не Валерія, їх двоє. Невже Валерія приїхала з кимось? Та це ж, напевне, провідниця, подумав я і мало не впав на бігу. Вже не біг, а стояв. Кого ж мені нагадував той силует? Тим часом потяг спинився, і майже відразу відчинилися двері, в них з'явилася жінка. Я відразу впізнав її, кинувся знову бігти, і жінка побачила мене, приглушено скрикнула і мало не впала зі східців, та я притримав її.

Валерія пахла такими чудовими парфумами, була такою зворушливо заспаною і тепло-домашньою, що я не втримався, припав до її щоки, вдихнув її напівзабуті, та, як виявилося, все ще бентежні для мене пахощі і несподівано відчув себе захищеним від усього цього світу з його дощами й вітрами, брехливими людьми і незрозумілими смертями.

— Який вітрище, — сказала Валерія, так само тулячись до мене. — У вас тут завжди такий вітер?

— Не завжди, але буває.

Потяг тим часом рушив. Нас обдало ще більшим вітром. Валерія провела поглядом подаленілі, тепер мовби примарні вогники, і сказала:

— До речі, любий, провідниця вагона, в якому я їхала, знає тебе.

— Мене? — щось неприємне кольнуло в грудях, легенько, але я добре відчув цей дотик гострої-гострої голки.

— Так, тебе. Ми випадково розговорилися, я сказала, що іду в Стару Вишню до гарного знайомого, і, уяви собі, вона виявилася родом з цього містечка. А коли я розповіла, що ти працюєш у суді, вона пригадала, що ти в серпні теж їхав у її вагоні. Та чого ж ми стоїмо, ходімо, а то я замерзну.

Я підхопив її невеличку валізку, і ми рушили. Я ледве переставляв ноги. Біля вокзальчику я все ж поставив питання, яке мусив поставити:

— А як звати ту провідницю, ти не питала?

— Чому ж ні? Ми назвали одна одній імена. Її Людмилою звати.

Я не зойкнув, не здригнувся, хоч удруге за цей вечір не знав, що й думати.

— Людмила Черняк? — уточнив про всяк випадок.

— Прізвища я не питала. Але чому це тебе так цікавить? Признайся, накинув на неї оком? Вона досить симпатична.

Мене це цікавить тому, що Людмила, провідниця з вагона, в якому я їхав, загинула, так мав би сказати я. Але не сказав.

Ми минули вокзал, і тут я звернув увагу, що вікно чергового не світиться. Ніде не було видно і його самого. Взагалі, ледве я кинувся до вагона, з якого сходила Валерія, як черговий кудись зник, мовби випарувався.

Я йшов поруч з Валерією і єдиним моїм бажанням було — якомога швидше дістатися до моєї скромної оселі. Смертельна втома огорнула мене з ніг до голови.

— Признайся, ти не сподівався, що я приїду? — сказала Валерія.

— Не сподівався, — відверто зізнався я.

Тут я подумав: якщо Валерія запропонує мені залишити Стару Вишню, то, без сумніву, погоджуся. Думати так було справді втішно, я пригорнув її.

Несподівано перед нами загорілося світло в будинку, до якого ми підходили. Звичайно, в цьому не було нічого дивного. Мало чого могли люди прокинутися посеред ночі. Та як тільки ми проминули будинок, світло згасло, зате загорілося в будинку попереду. Це могло бути теж випадковістю. Проте, як тільки ми проминули і цей будинок, він теж поринув у пітьму. Зате зблиснуло жовтогаряче око у будинку, до якого ми наближалися.

— Що це? — прошепотіла Валерія, вочевидь помітивши те ж саме, що й я.

— Не знаю, — сказав я. — Світло загорілося.

Цей будинок стояв майже біля самої вулиці.

Коли ми проходили повз нього, я не втримався і заглянув у вікно, яке світилося. Штора була напіввідсунута, і я побачив молоду жінку, яка тримала на руках дитину і щось казала до неї. Отже, все логічно, подумав я, дитина прокинулася, заплакала, і мати підійшла до неї, взяла на руки. А може, навпаки, спочатку увімкнула світло. Ми минули будинок, пройшли, може, з десяток метрів і опинилися серед суцільної темряви. Та ненадовго, бо вдарив яскравий сніп світла перед нами.

— Ти що, замовив освітлення нашої дороги? — засміялася Валерія.

— Авжеж, — якомога безтурботніше сказав я. — До ваших послуг, моя королево.

Насправді мені було не те щоб страшно, а якось так, наче ми йшли серед пустелі, де тільки й було, що вогні обіч дороги, вітер у спину і шлях, що ніколи не скінчиться. Вогні спалахували і гасли, вітер шаленів, і несподівано я помітив, що ми йдемо наче незнайомою вулицею.

— Ми, здається, заблукали, — сказав я. — Треба звертати он туди.

Валерія подивилася здивовано, але нічого не сказала. Вмерло світло в будинку за нашими спинами. І більше не проклюнувся жоден вогник на нашому шляху.

— Тобі не страшно, Юро? — озвалася Валерія.

— Чого б мені мало бути страшно? — я спробував сказати це якомога бадьоріше.

— Не знаю, — промовила Валерія. — Як у вас тут тихо.

— Авжеж, це не Львів, — сказав я.

— Тобі, до речі, передавав вітання Віталик Семидубський, він, як і я, адвокатом працює, — сказала Валерія. — І моя мама.

— Я розмовляв сьогодні з нею, — сказав я. Валерія була приємно подивована. Знала б ти, чого я дзвонив, подумав.

Ми проговорили про Львів і спільних знайомих до самого дому. Це був порятунок для нашого шляху. Я запитував, проте, швидше за інерцією, ніж зі справжньої цікавості. Львів був уже начеб нереальним, так, ніби я покинув його щонайменше десяток літ тому.

— А в тебе нічого, затишно, — сказала Валерія, коли ми зайшли до моєї кімнати.

Як виявилось, вона зовсім не хотіла їсти. Вона хотіла мене і