Корнелія Функе - Чорнильне серце

— Ну, звісно. Адже правда здалася б просто маячнею. Хіба ні?

Меґі кивнула головою. Батько мав рацію: правду вона сприйняла б за одну з його вигаданих історій.

— І мама так уже й не повернулася? — ледве чутно запитала дівчинка, хоч і знала відповідь.

— Ні, — відповів Мо. — Баста, Каприкорн і Вогнерукий вийшли з книжки, а мама потрапила в неї разом із двома нашими кішками — того разу, коли я читав уголос, вони, як завжди, сиділи в неї на колінах. І замість Ґвіна, мабуть, теж хтось зник — може, павук, або муха, або пташка, яка тієї хвилини саме пролітала повз наш будинок… — Він змовк.

Іноді, коли батько вигадував таку вдалу історію, що Меґі приймала її за справжню, він несподівано всміхався й промовляв: «Ага, попалася, Меґі!» Як тоді, на її сьомий день народження, коли він сказав, нібито надворі в шафрані знайшов кілька фей. Але цього разу Мо не всміхнувся.

— Я обшукав увесь будинок. Мами ніде не було, і я повернувся до вітальні, — повів далі він. — Тим часом і Вогнерукий, і його рогатий приятель також зникли. Лишився тільки меч, і він здавався таким реальним, що я вже не мав сумніву щодо свого здорового глузду. Я відніс тебе в ліжко, — здається, я сказав тобі, що мама вже пішла спати, — а тоді знову сів читати вголос «Чорнильне серце». Я дочитав ту розтриклятущу книжку до кінця, у мене охрип голос, за вікнами вже зійшло сонце, але з неї так нічого й не з’явилося, лише один кажан та шовкова накидка, якою згодом я оббив зсередини твою скриньку для книжок. У наступні дні й ночі я знов і знов намагався читати вголос, поки мені вже починало різати в очах, а літери скакали на сторінках, наче п’яні. Я не їв, не пив; я вигадував для тебе все нові й нові історії про те, де тепер мама, й пильнував, щоб ти ніколи не входила до тієї кімнати, де я читав. Я боявся, що зникнеш і ти. Про себе не думав: у мене було таке дивне відчуття, що мені, як читцеві, зникнення поміж сторінок не загрожує. А втім, я й досі не певний, так це чи ні. — Мо зігнав з руки комара й провадив: — Я читав гучно, поки не переставав чути власний голос. Але твоя мама, Меґі, так і не повернулася. Замість неї п’ятого дня в моїй кімнаті з’явився дивний невеличкий чоловічок, прозорий, немовби зі скла, а ось листоноша, який саме вкидав до нашої поштової скриньки кілька листів, щез. Надворі я знайшов його велосипеда. Тоді я зрозумів, що ні стіни, ні замкнені двері не вбережуть тебе від зникнення — ні тебе, ні будь-кого іншого. І я вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні «Чорнильного серця», ні будь-якої іншої книжки.

— А що сталося зі скляним чоловічком?

— Він розбився за кілька днів, коли повз наш будинок проїздила вантажна машина. Очевидно, не всім судилось отак просто переселитися з одного світу в інший. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, яке це щастя — пірнути в книжку і якийсь час побути в ній. Але вийти з власної історії й раптом опинитися в цьому, нашому світі — щастя, схоже, не дуже велике. У Вогнерукого через це розбилося серце.

— Хіба він має серце?

— Якби не мав, йому легше жилося б, — відповів Мо. — Минув добрий тиждень, і ось він знов постукав у мої двері — певна річ, уночі, це його улюблена пора. Я саме спаковував речі. Вирішив за краще виїхати з того будинку: не хотілося знову випроваджувати мечем Басту й Каприкорна. Вогнерукий підтвердив мої побоювання. Коли він прийшов, стояла вже глибока ніч, проте я все одно не міг заснути. — Мо погладив Меґі по голові. — Тоді ти теж погано спала. Тобі снилися страшні сни, хоч я й намагався прогнати їх своїми історіями. Одне слово, збираю я інструменти у себе в майстерні, коли це в двері хтось стукає — тихенько-тихенько, майже крадькома. Вогнерукий виринув з темряви так само несподівано, як оце чотири дні тому, коли він тієї дощової ночі з’явився в нас у дворі… Невже минуло справді лише чотири дні? Тієї ночі, коли Вогнерукий повернувся вперше, він мав такий вигляд, немовби дуже довго нічого не їв: худющий, як приблудний кіт, а очі такі сумні-сумні. «Перенеси мене назад, прошу тебе! — белькотів він. — Цей світ мене занапастить. Він надто стрімкий, надто гамірний. Якщо я не помру з туги, то помру з голоду. Я не знаю, з чого мені жити. Я взагалі нічого не знаю. Я почуваюся рибиною без води». Він просто не хотів повірити, що повернути його в книжку мені несила. Він хотів побачити її, хотів спробувати сам, хоч ледве умів читати. Але віддати йому книжку я, звісно, не міг. Адже тоді я втратив би останнє, що в мене лишилося від твоєї мами. На щастя, книжку я добре сховав. Я дозволив Вогнерукому переночувати в нас на канапі, а коли вранці зійшов униз, то побачив, що він усе ще перериває книжкові полиці. Наступні два роки він з’являвся ще кілька разів, вирушав за нами, хоч би куди ми їхали, поки мені це зрештою набридло, і однієї туманної ночі ми з тобою просто втекли від нього. Відтоді я його не бачив. А оце чотири дні тому він вигулькнув знов…

— Тобі його й досі шкода? — промовила Меґі, дивлячись батькові в очі.

— Іноді, — відповів Мо, хвилю помовчавши.

Елінор зневажливо пирхнула:

— Ти ще божевільніший, ніж я гадала. З вини того виродка ми опинилися в цій норі, через нього нам, може, й горлянки переріжуть, а тобі його шкода?

Мо стенув плечима й перевів погляд на стелю, де навколо голої лампочки кружляла міль.

— Каприкорн, певна річ, пообіцяв Вогнерукому повернути його назад, — нарешті промовив він. — На відміну від мене, Каприкорн здогадався, що за таку обіцянку Вогнерукий зробить що завгодно. А хоче Вогнерукий лише одного: повернутися в свою історію. Він навіть не питає, як ця історія для нього скінчиться — щасливо чи ні.

— Що ж, у реальному житті те саме, — з похмурою міною проказала Елінор. — Тут теж не знаєш, як усе скінчиться. У нашому випадку все свідчить про те, що кінець буде кепський.

Меґі сиділа, обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, і розглядала щілини в брудних білих стінах. В її