Марина Соколян - Новендіалія

мав деякий сумнів щодо ймовірності працевлаштування в карних структурах хлопця одного з ним віку. А втім… була у тому якась зовсім не школярська рішучість, і — поліція чи ні — а сваритися з ним якось не випадало.

Господар тим часом відставив каву та зиркнув проникливо.

— Що ти пам’ятаєш зі свого виступу на фестивалі?

Франек моргнув, намагаючись збагнути, про що йдеться, і тут раптом йому здалося, ніби хтось спересердя стусонув його курним лантухом. Фестиваль! Приспані спогади враз завирували перед очима, спричиняючи в голові безлад та млосне кружляння. За мить він скочив з місця, пориваючись бігти, хоч і не знаючи до пуття, куди саме.

— Ти чого? — здивовано блимнув Лука.

— Фінал! — панічно проголосив гість. — Сьогодні ж фіналісти виступають!

Господар якось недобре вищирився, тоді підвівся та рушив до холодильника.

— Ти краще сядь. Давай, я тостів зроблю. З сиром і е-е… з сиром. Зараз, десь він у мене був…

— Але ж… Як же ж…

Лука зітхнув.

— Боюся, свій фінал ти… проспав. Якщо він і був, то вчора.

— Як це — проспав? — приголомшено труснув головою Франек.

Господар намацав нарешті шматок сиру в холодильнику, зиркнув на нього скептично, а тоді, наважившись, взявся краяти сир грубими кавалками.

— Не знаю, як і сказати тобі, Франеку, — поволі мовив він, — але ти не просто спав, а лежав непритомний, наче пака дров, у нас у відділку. Дехто навіть думав трупарку кликати… це нічого, що я так запросто тобі все це кажу?

Франек ковтнув гірку слину, не в силі відповісти.

— Так от, — провадив далі господар, зграбно завантажуючи кусники хліба до тостера. — А сталося це через те, що якась потвора нагодувала тебе… ну скажімо так, хімічним стимулятором, від якого тебе, брате, ледве грець не побив.

Ага, розгублено подумав до себе Франек, значить, ось чого мені так недобре…

— То ти пам’ятаєш, що то була за потвора? — гостро глянув на нього Лука.

— Ну… — мугикнув Франек, досі не в змозі усвідомити розмах подій. — Це був тамтешній ведучий… Але ж він казав, що «порох» безпечний, що він і сам вживає його при нагоді…

— А як він звався, не пригадуєш? Той ведучий?

Франек замружився, силуючи свою приголомшену пам’ять.

— Та ніби… він назвався Явором… Ага, Явором Шацьким.

Гучно бренькнув ніж, скочивши з Луччиних рук на долівку. Глянувши на господаря, Франек вражено відзначив, що того перекривило так, ніби оце щойно до кухні зазирнув щонайменше несвіжий мрець.

На Франекове щастя, він навіть уявити собі не міг, наскільки близький його здогад до правди.

* * *

— І що мені тепер робити? — гучним шепотом запитав Лука.

Мора зітхнула, відриваючи погляд від авгієвих стаєнь, які невідь-чому звалися базою кримінальної звітності. Хлопець дивився на неї вимогливо, чекаючи на якісь вказівки, що їх вона, за браком іншого керівництва в конторі, повинна була, очевидячки, йому надати. Шепотів же він через те, що в передпокої, на хиткому стільці межи стосів зужитого паперу, оце зараз нидівся його співочий протеже.

В такій конспірації, направду, не було й потреби, бо той тримався, наче сновида, навряд чи тямлячи, де він є. Лука ж ходив навкіл нього, наче квочка, боячись залишити самого. Воно і слушно ніби, але ж як кумедно виглядає нині Магістратський інтерн, іще вчора сам — страшко, і сьогодні раптом — звитяжний заступник знедолених.

— Та нічого не робити, — поблажливо посміхнулася Мора. — Ви з Франеком вже своє відпрацювали. Нехай тепер старші розгрібають.

— Але ж цей ведучий, він же може бути небезпечний! Якщо раптом він — larvati…

— Через те вони й поїхали вчотирьох.

— Ага, — скрушно хитнув головою інтерн. — А мене не взяли.

Мора пирхнула — настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.

— Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?

Лука насупився.

— То значить, несмішні в нього жарти.

— Ну, знаєш, — весело відказала Мора, — в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…

Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку — геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.

— Замість ото пнутися, куди не просять, — суворо мовила вона, — ти би краще про друга свого подбав.

Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.

— А… е… як? — розгубився Лука.

Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…

— «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться — тоскним приблудним нещастям.

Лука блимнув нажахано.

— Але це не конче мусить статися, — потішила його Мора. — Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.

Лука тут-таки скочив з місця.

— Ага! — виголосив він, — Знаю! «Прозак»!

— Чекай, — хитнула пальцем Мора, — від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.

Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.

— Та ні, це клуб такий. Така назва.

— А. Ну так би й казав, — гмукнула Мора. — Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.

Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть — до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність — і хоч би трохи з неї користі!

Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала — ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.

Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися — якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки