Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

довжина. А рука, твоя рука, має бути легкою і теплою, як тоді, коли хочеш погладити жіночу грудь. І погляд, твій погляд, повинен бути холодним і гострим, як ніж. Тоді ти втричі дужчий, бо вкупі з тобою — ніж, рука і очі… І тоді буде тільки один удар, який не осоромить ні тебе, ні твою жертву. Один, як „цок“ годинника, штрик.

„Бо ми не різники, ми не можемо дозволити собі колоти двічі. Бо це — людина, хоч і шакал. Бо це твій ворог, до якого слід мати повагу… І не дивися в очі. Дивися в ямочку, в кругленьку заглибину під борлаком. Там, де найбільше життя, і де воно найменш захищене. Це лише „плотва“, „комсомольці“ й слиняві фраєри зі страху чинять криваву мокроту. А потім хлюпаються в крові разом із пораненим… Нам так чинити западло, хлопче. Не ми ліпили душу людську, не нам її губити. Хіба що тебе згубити хочуть — тоді захищайся“.

Не раз я згадував тебе, Тата, коли стояв проти якоїсь падлюки чи цілого кодла з жалом, — стояв завмерлий і холодний, як гад, з легкою рукою і легким серцем, без краплі страху. Некліпно вдивляючись у чуже підборіддя, завжди давав їм шанс, простір для відступу. І лише відморожений покидьок, без крихти поваги до твого і свого життя, ліз далі, жадаючи чужої крові. І тоді — „цок“ казав його годинник і замовкав назавжди.

Ти навчив мене всього, Тата, тільки одного не навчив — кохання до жінки. Я завжди купував собі їх, скільки хотів і яких хотів. І завжди платив дорого, як за гарне вино чи за добрий автомобіль. Бо так навчений тобою — за все платити дорого. Бо тоді й тобі дорого повертається. А коли ти купуєш задешево, то це завжди дорого виходить… А вчора вперше я не знав, скільки заплатити. І не заплатив.

А коли я щось не зміг купити, це, мабуть, означає, що воно для мене дороге…

Чи як, Тата?»

Дощ — найкращий друг ночі

Торт ліг на бюро рецепції, і дама-адміністратор здивовано скаблучила брови. Йому незручно і все таке інше; до нього мали завітати гості, але не вийшло; він просить прийняти цей торт, бо інакше він пропаде намарно; і, звичайно, нехай пригостить ним і охоронця, якому чипіти цілу ніч… Вартовий стримано посміхався. Дама проникливо дякувала і просила долучитися і його, посидіти з ними часину за бергамотовим чаєм. А, може, й пропустити щось міцніше в цей сльотавий вечір. Не гріх біля такого розкішного пирога. Він мусів гречно відмовитись, бо щойно повечеряв і збирається одразу ж лягти — завтра вранці важлива зустріч. То просить, щоб його розбудили о пів на сьому, і нехай заберуть почистити черевики, які він залишить у коридорі під дверима.

Розпрощалися, як рідні, і він подався до свого номера. Передача зі Львова була вже спакована в сукняний саквояж. Студент обачно вклав туди і рукавички, і еластичні бахіли. Він переодягнувся в джинси і куртку з капюшоном, взув кросівки. Коли відчинив стулку вікна і ступив на карниз, дрібна вуаль дощу лягла на обличчя. Але це його не засмутило.

«Дощ — найкращий друг таких ночей», — подумав, сплигуючи на дах навісу. Відтак жилавими галузками плюща спустився на землю. Кількома кроками гайнув між туями до паркану і оглянувся. За вологим туманцем скла вартовий і адмін-дама любенько чаклували над його тортом. І йому ніскільки не була шкода «Гаратанця».

Перехожих на вулиці майже не було. Лишень біля нічних генделиків блищали мокрі туші автомобілів. Побачивши свою будку, тихо зрадів, що нарешті сухо буде і йому. Озирнувся і легенько штовхнув її — вона покотилася мокрим тротуаром, порипуючи, як теліжка інваліда. Біля вітрини «Золота тигра» будка зупинилася. Він пройшовся туди-сюди — вулиця порожньо мокла під млявими ліхтарями.

З саквояжа добув ваговиту скриньку, увімкнув її і налаштував потрібні параметри. Тоді підніс її до одвірка, де за склом кліпало червонувате вічко сигналізації. Натиснув на кнопку «Control». Сканер загудів, завібрував у руці. Миготіли цифри й літери, тріщав електронний мозок, шукаючи потрібну комбінацію. Аж поки не засвітило на табло слово «Enter». Тоді він легенько натиснув «Delete». За дверима луснуло — і вогник згас.

Він повернувся до будки і шурхнув досередини. Задньої стінки на будці не було, саме тим боком будка притулялася прямо до крамниці. Неспішно натягнув рукавички і поверх кросівок прогумовані бахіли. Тоді видобув різак, склав його, приліпив присосками до вітрини і налаштував потрібний діаметр. Алмазне вістря заскрипіло по склу. Звук приглушувало жебоніння дощу в ринві. Якби хтось проходив мимо, то не зрозумів би, що це і де скрипить. Молотком обстукав прорізане коло і потягнув до себе. Воно не подалося. Знову різак хижо заскрипів, угризаючись в товстезне скло.

Нарешті скляний млинець подався і він проліз в отвір, як в ілюмінатор. Дістав флакон і пройшовся з ним уздовж вітрини, покриваючи скло сріблястим аерозолем. Тепер знадвору ніхто не міг бачити, що діється всередині — тільки власне відображення на склі.

Золото тигра спало в мерехтливому сяйві нічних смолоскипів. Втім, чи спить золото взагалі? Мабуть, ні вдень ні вночі не пригасає до нього людський інтерес. Як от зараз. У спорожнілий саквояж полетіли вишукані прикраси, масивні фігурки, різні коштовні брязкальця. Позолочені сувеніри, посуд та інший баласт він не чіпав.

Наповнивши саквояж, він увійшов до офісної кімнати. На вішалці висів чоловічий піджак, в кишені якого він знайшов носовика. «Це має влаштувати собачок». На крісло була накинута шкура уссурійського тигра. Він згріб її в оберемок і поніс до бокового загратованого віконця, що виходило в двір. Молотком розбив скло і увіпхав туди хутро.

Повернувшись до будки, вкинув у салон циліндричний пакунок з наведеним годинником. Такий же залишив у офісі. Поклав скло на місце, заліпив прозорим скотчем. Покинувши будку, заглянув у двір. У траву, під ноги, кинув позичений носовик. Відрізав пасмо тигрячої шерсті, підпалив, задув і поклав до пакетика. З кишені обережно дістав запальничку, до якої досі не торкався, і повернувся до входу в магазин. Опустив запальничку між ребрами металевої решітки для витирання ніг.

Облізлий пес терся об тротуарний смітник, боязко позираючи на нього. «Пробач, тигре, що поділився твоїм золотом із партією, — обізвався він до пса. — Партія — наш керманич», — згадав гасло, що висіло на стіні ленкімнати в їх колонії. І попхав будку на її попереднє місце.

Дощ ущух, і прогулянка на протилежний кінець міста не здавалася такою дошкульною.