Джеймс Паттерсон - Помилка

class="p1">— Тепер ми матимемо купу вільного часу! І не будемо заощаджувати на мийці автомобіля! — вигукнула я, весело розсміявшись. Отакі вже ми були з Полом — несерйозні й шалапутні.

— Ха-ха, дуже смішно, Лорін, — сказав Пол. — Я цілком серйозно. Ти, нарешті, зможеш кинути свою важку й нікудишню роботу.

Я здивовано витріщилася на нього. Досі Пол завжди підтримував мої кар'єрні амбіції. Невже це він серйозно?

— Я ніколи цього раніше не казав, бо знав, наскільки важливою є для тебе робота поліціянтки, — вів далі Пол. — Але ж тепер розсудімо спокійно та розважливо. Ну, по-перше, фактично необмежений робочий день. Постійна загроза загибелі. Запах смерті. Ти ніколи не бачила в дзеркалі, якою виснаженою ти часом повертаєшся додому? Це просто якийсь жах, кажу тобі. Я ненавиджу твою роботу. І завжди ненавидів, чесно кажучи. Вона просто виїдає тебе зсередини.

Я уставилася перед собою, пригадавши останню конфронтацію з напарником Майком Ортісом. Мабуть, Пол таки мав рацію. Я любила свою роботу, але сім'я — важливіша. І я довела це впродовж останнього тижня.

— Може, ти й маєш рацію, — нарешті сказала я. — Це те, про що ми завжди мріяли. Ти, я та наша дитина. І ось наша мрія здійснилася. Це… це просто клас! Просто фантастика! Сюр! Еге ж?

— Ти для мене — все, — мовив Пол зі слізьми в очах. — І завжди була. Ця пропозиція щодо роботи… Це просто пропозиція. Я зроблю так, як ти забажаєш. Ми можемо переїхати. А можемо залишитися — як хочеш. Я можу навіть покинути свою роботу — якщо ти забажаєш.

— Ну що ти, Поле, — сказала я, витираючи йому очі. — Хіба ж ти не здобув свій омріяний шанс?

Розділ 68

Коли наступного ранку я прийшла на роботу, то робочий стіл Майка був порожнім. Я поцікавилася в боса, куди подівся мій напарник, і Кін нагадав мені, що полісменові, який потрапив у перестрілку, належить двотижнева відпустка.

Коли я сіла за стіл, то почуття провини за мою огидну поведінку з Майком ножем вразило мене в серце. Що ви на це скажете, га? Знаючи, що Майкові й так нелегко, що він — людина надзвичайно вразлива й емоційно, і психологічно, я, втім, погрожувала йому. Нікудишній з мене партнер. Нікудишній друг.

Погойдуючись у кріслі, я роздивлялася похмурі стіни кімнати. Невже мені справді доведеться звільнитися з роботи через переїзд? Після всіх тих зусиль, які я доклала, щоб потрапити сюди, ця думка виглядала просто божевільною. Мені пригадалося, яка ляклива я була, коли вперше отримала завдання. Бронксівський районний відділок з розслідування вбивств був одним із найнавантаженіших і найвідоміших поліційних відділків у всьому світі, і я не була впевнена, що стану йому в пригоді.

Проте мені вдалося довести свою корисність. Знадобилася купа часу, нервів, важкої праці та п'ятірок на екзаменах з іспанської, перш аніж я відчула впевненість у собі й посіла у відділі своє достойне місце.

Тепер, збагнула я, усі ці досягнення пішли коту під хвіст. Сидячи за своїм робочим столом, я відчувала це. Скоріше, намагалася відчути. Людину на поліційній роботі тримає відчуття приналежності до «гарних хлопців». Цей важливий аспект чомусь випускають з поля зору творці телевізійних серіалів. Більшість тих копів, яких я знала особисто, були гарними людьми. Якщо чесно — найкращими.

Одначе внаслідок останніх подій я розтринькала це відчуття. Гарні хлопці не обманюють. Гарні хлопці не брешуть.

«Пол таки мав рацію», — сказала я, вмикаючи комп'ютер.

Тепер я тут чужа. Я тут не на своєму місці.

Час ушиватися звідси, поки не трапилося щось гірше.

Розділ 69

Витягнувши теку зі справою про вбивство Скотта, я цілісіньку годину перечитувала складені мною звіти, кожен окремо. Після цього я планувала передивитися їх іще раз, востаннє.

Новини про мою вагітність та про несподівану вдачу Пола стануть досить вагомою підставою написати заяву про передчасне звільнення, але дехто з циніків усе ж здивовано вигне брови. У відділі адмінінспекції — так це точно. І перед тим як написати офіційну заяву, мені треба буде докласти потрійних зусиль, щоб прикрити власну гузицю. Не кажучи вже про замітання слідів моїх та Пола.

Коли я вже хвилин сорок просиділа над паперами, зі свого кабінету вийшов лейтенант Кін з кусачками та картонною коробкою. Підійшовши до мене, він із грюкотом поклав свою ношу мені на стіл.

— Мені щойно телефонував заступник шефа, — сказав Кін. — Брук, дружина Скотта, попросила, щоб хтось забрав речі з його особистої шафки та привіз їх їй додому. Це завдання випало тобі.

«Я просто палаю бажанням знову зустрітися з Брук Тайєр», — подумалося мені. Ще раз зануритись у те горе, яке спіткало цю родину не без моєї допомоги.

— А чому б це не зробити хлопцям із його відділка? — спитала я. — Наприклад, його колишньому напарникові — Рою?

Мій бос похитав головою.

— А як ви, шефе? — поцікавилась я. — Вам же корисно прогулятися. Побути трохи на свіжому повітрі.

Не змінюючи виразу свого стоїчного ірландського обличчя, Кін зауважив:

— Утішно, що ти турбуєшся про моє здоров'я, Лорін. Але дружина Скотта зумисно попрохала, щоб це була саме ти.

Я мовчки кивнула. Звісно, вона захотіла, щоб прийшла саме я. По-іншому й бути не могло. Так швидко мені від цього все одно не відкараскатися.

— Пропоную таке: з'їздиш до неї, а потім решту дня ти вільна, — сказав шеф. — На мою думку, ти ранувато вийшла на роботу після поранення. Тим паче, що будь-якої хвилини знову можуть завітати твої друзяки з адмінвідділка. На твоєму місці я б іще з тиждень попридурювався й посидів би вдома.

— Так точно, сер, — сказала я, встаючи з-за столу й жартома віддаючи салют своєму начальникові.

Не знаю чому, але я відчула, що скучатиму за лейтенантом Кіном.

На щастя, кабінети антинаркотичного відділка на другому поверсі були порожні. «От і слава Богу», — подумала я, зайшовши до роздягалки та зламуючи кусачками дверцята Скоттової шафки. Тепер мені, нарешті, дійшло, чому дехто нервує, забачивши копів. А особливо люди, котрі відчувають за собою провину.

У шафці було мало речей. Я витягла звідти запасну уніформу, пару коробок з набоями до револьвера 38-го калібру й кевларовий куленепробивний жилет. За вкритим пилом кийком для розігнання демонстрацій я знайшла витіювату пляшечку одеколону «Le Male» від Жан-Поля Ґотьє.

Озирнувшись і пересвідчившись, що в кімнаті нікого немає, я капнула трохи одеколону на зап'ясток. Терпкий запах ударив мені в ніздрі, я відсахнулася так різко, що зачатилася головою об дверцята — бах! Це виявився той самий одеколон, яким пахло від