Михайлина Омела - Мертва кров

Три години знадобилося Венчеславу, аби елементалій досяг потрібної консистенції і сили. Тепер йому треба було дати лише зброю. Венчеслав зайшов до маленької лабораторії у сусідній кімнаті, яка колись належала покійному братові Крістіни, Вельфові, і за допомогою електричного генератора почав випускати могутні електричні розряди у заздалегідь зволожене приміщення. Було чути потріскування електричних часточок, але Венчеславу ніяк не вдавалося створити маленьку кульову блискавку. Створена ним учора блискавка вилетіла з відчиненої кватирки і рознесла на друзки невеликий пам’ятник на сусідній вулиці, але сьогоднішні зусилля Венчеслава чомусь не давали бажаного результату.

Раптом він відчув, що за його спиною відбувається щось не те, і озирнувся. З електричної розетки вилазила чи, точніше, вивалювалася сліпуча палаюча плазма у формі кулі. Венчеслав застиг на місці, відчуваючи, що найменший його порух може коштувати йому життя.

Тим часом щойно створений ним елементалій нечутно підлетів до кульової блискавки і почав пересуватися по кімнаті разом з нею. «Він же запрограмований вже», — полегшено зітхнув Венчеслав, подумавши про елементалія. Вікно було зачинене, а кульова блискавка разом з елементалієм все продовжувала повільно літати по кімнаті. Венчеслав вимкнув генератор і завмер на місці. Елементалій з кульовою блискавкою повільно проплив повз нього, і несподівано почувся дзвін розбитого скла. Озирнувшись, Венчеслав побачив у склі отвір розміром з людську голову, крізь який вилітали услід за кулею блискучі електричні часточки, наче фантасмагоричний хвіст. І щойно вони зникли, як з отвору потягло потойбічним холодом.

— Ось у чому причина, — отямився Венчеслав. Виявляється він настільки захопився своїми дослідами, що не помітив за вікном дощу з громом та блискавками, і кульова блискавка, яка вилізла з розетки, була інспірована не ним, а самою природою, а це означає, що вона буде значно могутніша за штучну, а вже елементалій донесе її туди, куди треба, і знищить суперника.

Венчеслав доторкнувся пальцем країв отвору у склі: вони були ніби оплавлені, а сам отвір мав форму ідеального кола.

Венчеслав, вже заспокоєний, сів у крісло. Тепер усе гаразд. Завтра прийде його секундант і повідомить, що дуель не відбудеться, оскільки Вольдемар Гольфштейн Готторб помер від удару блискавки…

VIII

Сидячи у Холодової в гостях, Рєпін здригався на кожен телефонний дзвоник, сподіваючись, що це нарешті Єлизавета. Адже вони так домовилися. Точніше, не домовилися, а це так, між іншим, сказала Єлизавета йому вчора увечері. Тож Рєпін і очікував. Він сьогодні про всяк випадок випросив у військового старшини Шабанова німецький автомобіль «Маулер-уніон» і приїхав на ньому до Холодової. Автомобіль був старий, але ще у пристойному стані, і, віддаючи його Рєпіну, старшина Шабанов сказав:

— Якщо допоможеш мені знайти справжнього арабського скакуна, то цей автомобіль — твій!

Тож зараз Рєпін, мимоволі згадавши про коня, неуважно слухав Буревого, який щось говорив йому про світогляд Володимира Соловйова.

Несподівано Буревий замовк і якось зовсім недоречно сказав:

— Я з вами розмовляю про Володимира Соловйова, а ви чомусь постійно думаєте про коня.

Рєпін почервонів і нічого не відповів. Він не знав, що Буревий володіє даром ясновидіння.

— Так-так, ви думаєте про коня з маленькою головою, широкими грудьми і тонкими ногами. Та це ж арабський скакун!

Рєпін від подиву втратив здатність говорити.

— Кінь цей — темного кольору, з арабським сідлом. З багатим арабським сідлом. Отже, це кінь якогось шейха. Звідки цей кінь у вашій голові?

Рєпін признався, що грошей, аби купити автомобіль, він не має, але військовий старшина Шабанов готовий віддати йому авто, якщо він дізнається, де можна купити такого скакуна.

— Вважайте, що автомобіль ваш, — сказав Буревий.

— Борисе Миколайовичу, він не продасть машину, він хоче коня.

— Ви завтра можете з’їздити до мого маєтку. Там є такий кінь. Щоправда, не першої молодості, але кінь ще не дуже старий. Мені його подарували два роки тому.

— Я не маю таких грошей, щоб купити вашого коня.

— А це — мій подарунок. Ви знаєте, від кого я його отримав? Від Абумансура, Олександрійського шейха суфістів. Коли мене телеграмою викликали в Одесу, я був здивований, але поїхав відразу. А там — кінь! Уявляєте, це — ще той кінь, на якому я їздив верхи, коли гостював у шейха в Олександрії. Благородний єгиптянин, щоб я не відмовився від цього подарунка, написав, що хоче зробити приємність не стільки мені, скільки коневі, який дуже засумував без мене. І от тепер я маю привід подарувати вам цього коня. По-перше, ваш військовий старшина Шабанов — чудовий вершник, тож кінь отримає хорошого господаря. А по-друге, ви отримаєте машину і завдяки цьому позбудетеся іншого образу, який щойно зайняв те місце у ваших думках, яке я звільнив від коня.

Рєпін почервонів, а Буревий, опустивши очі, тихо сказав:

— Пробачте, це, напевно, образ вашої померлої матері. Вона що, померла молодою?

— Та ні, Борисе Миколайовичу, вона жива.

— Отже, це ваша покійна сестра?

— Та в мене зроду не було сестри.

Борис Буревий уважніше придивився до Рєпіна і раптом, здригнувшись, побачив на його молодому вродливому обличчі печать смерті. Більше він нічого не зважився говорити, але розпочату тему підхопила Маргарита Холодова.

— Мабуть, ви думаєте про молоду красиву жінку, яка забрала ваше серце, померши…

Рєпін не встиг відповісти. Задзвонив телефон. Це була Єлизавета. Рєпін підійшов до Холодової і сказав, що він може поїхати за нею, якщо у цьому є потреба. Холодова переказала це Єлизаветі, але та відмовилася, сказавши, що за півгодини буде біля каплиці Іверської Богоматері. Рєпін полегшено зітхнув. Йому майже призначили побачення. Звісно, за півгодини він буде там, і збуджено-щасливий Рєпін повернувся до вітальні, де сидів Буревий:

— Борисе Миколайовичу, чим я зможу вам віддячити за подарунок?

Але Буревий, наче не почувши, тихо промовив у відповідь:

— Не змінюйтеся, прошу, не змінюйтеся…

— Отже, я можу, повернувшись до частини, повідомити про нашу з вами розмову Шабанову?

— Можете.

Рєпін попрощався і вийшов. У холі він налетів на Холодову, яка щойно закінчила розмову по телефону, поцілував їй руку і вибіг на вулицю.

Холодова, посміхаючись, зайшла до вітальні і запитала у Буревого:

— І чим він пояснив тобі своє зникнення?

— Сказав, що хоче повідомити про арабського скакуна військовому старшині.

— Це зовсім не так. Я знаю, куди він помчав. Зустрічати Єлизавету. Вона так чітко назвала місце, де буде за півгодини, що я знала, ми його не втримаємо.

— Це не має значення, куди він пішов, головне, що єдині обійми, які на нього чекають, це — обійми смерті.

— Борисе, що ти кажеш?! Він же ще — зовсім хлопчисько!

— Так, — майже прошепотів Буревий, — але