Михайлина Омела - Мертва кров

з частівками. А потім, уже наприкінці, випускають цього Рєпіна. Хлопчик він здібний, але дурненький і, підпавши під вплив Мілітарьова, читає урочистим речитативом свої старообрядницькі віршики.

— Але ж Рєпін — не старообрядець.

— В тім-то й річ. Всі ці «пізнання» у нього від Мілітарьова. Так і не може хлопець себе знайти… Але я не про те. Я сказала Холодовій, що Віка Шеншина, на щастя, жива. Вони дуже зраділи, а Холодова згадала, що у Віки в Петербурзі, десь неподалік від Фонтанки, тітка живе. Мабуть, до неї й поїхала. І ще, до речі, тебе сьогодні по телефону запитувала ця твоя красуня.

— Яка красуня?

— Що за запитання? Таке враження, наче ти вже лік втратив красуням?

— Я просто не знаю, кого ти красунею називаєш.

— Та ця твоя співоча корова з Німеччини.

Орлов пригадав, кого мала на увазі Інна, — співачку з Німеччини, фрау Шнелінгер, даму досить серйозного віку, абсолютно нефотогенічну і щоразу одягнену з претензією, але без смаку. Вона якось завітала до них у гості разом зі своїм імпресаріо і несподівано зачарувала всіх гостей Рєпіна гарними манерами і жвавим розумом. Орлов спілкувався з фрау Шнелінгер німецькою мовою, якої Інна Іванівна не знала, і отямився лише тоді, коли, вже під кінець вечора, ревнива до нестями Інна Іванівна розлючено щось прокричала співачці спочатку російською, а потім французькою мовами, але мудра фрау Шнелінгер не образилася і з посмішкою відповіла:

— Можете не перекладати. Якщо ваша дружина вирішила, що я можу заволодіти вашим серцем, то це означає, що я виглядаю так добре, як ніколи в житті. До мене, як правило, не ревнують. Тож те, що вона говорила, для мене — чи не найкращий комплімент.

Всі належним чином оцінили уміння співачки вийти з незручної ситуації, але, звісно, на концерт фрау Шнелінгер другого дня Орлови не пішли.

Все це Орлов пригадав миттєво і запитав:

— І що?

— Запитувала, чому ми не були на її концерті. Її, бачите, засмутили два порожніх крісла у першому ряду.

— Це все вона сама тобі сказала?

— Та ні, телефонував її імпресаріо, запрошував прийти хоча б завтра.

— Шкода, що ми не пішли. Вона добре співає.

— Здогадуюся, як вона співає! Імпресаріо сказав, коли я її назвала берлінською коровою…

Орлов зблід.

— Як? Ти її так і назвала?!

— Так і назвала! Він сказав, що вона дуже нервувала через те, що ми не прийшли. А я запитала: невже у цієї берлінської корови є нерви? А він чемно так відповів: «Фрау Інно, вона походить з німецької Швейцарії». Воно й видно, відповіла я…

Орлов лише зараз помітив у очах Інни Іванівни збудженість і неприродно-яскравий блиск. Наркотики! Господи, знову наркотики!

— Інно, навіщо ти це сказала?

— Я тебе нікому не віддам. Після моєї смерті можеш одружуватися на кому хочеш, але поки я жива, ти мене не позбудешся. Якщо ж покинеш, то я руки на себе накладу. Я знаю, чому у нашому житті все не так, — ми не маємо дітей. Але я тобі дитину не народжу! Навіщо тобі дитина від божевільної, щоб теж була божевільною…

Орлов підійшов до дружини і обняв її за плечі. Вона притулилася до нього і несподівано заридала, але він, не зважаючи на цей плач, спокійно запитав:

— То, може, ми завтра все ж підемо до театру? Це — прощальна вистава. Вона співає Кармен.

— Вона — Кармен?!

— Так, уяви собі. То що — підемо?

— Невже вона тобі сподобалася як жінка?

— Ти ж знаєш, що це не так. Але дуже хочеться її послухати.

— Вона що, справді добре співає?

— Післязавтра вона їде до Петербурга, а звідти до Парижа, у Гранд Опера.

— У Петербурзі вона також Кармен співатиме?

— Не знаю. А може, нам до Петербурга поїхати і там її послухати?

— О, Петербург… Я зовсім забула. Ми звідти листа отримали. Ти не здогадаєшся, від кого.

— Від В’ячеслава Іванова?

Вона похитала головою.

— Від Блока?

— Не вгадав. І не вгадаєш. Нас запрошує Венчеслав Боголюбський…

VII

Крістіна ні про що не здогадувалася. Вона була заклопотана зовсім іншим — вишивала золотом по китайському шовку два родових герби Вельфів і Боголюбських. Упродовж віків, за давно усталеною традицією, наречені роду Вельфів традиційно робили такі весільні подарунки своїм женихам.

— Люба, я попрацюю, — Венчеслав зайшов з посмішкою до кімнати Крістіни.

— Гаразд, коханий! Я знаю, що ти через наші любощі взагалі закинув свої літературні справи, — вона ніжно притулилася до його грудей. — Працюй, я не заважатиму…

І він отримав відпустку від любові на цілий день, а можливо, й на всю ніч. Останнім часом вони таки справді захопилися коханням, і це забрало у Венчеслава забагато енергії, тієї енергії, яка йому зараз була вкрай необхідна.

Він зачинив за собою двері і зупинився посеред кімнати. Завтра у нього дуель, але він зовсім не хотів ризикувати. Тепер, коли Венчеслав досяг уже практично всього, чого хотів, дурна куля не повинна була його вбити. Тож він мусить убезпечити себе і до ранку знищити свого суперника.

Венчеслав розвів руки у сторони і піднявся, зосередившись, на кінчиках пальців. За якийсь час він відчув, що йому цілком вистачить енергії для створення найпростішого, найпримітивнішого елементалія. Можна було б — і могутнього стихійного духа, але це небезпечно. Венчеслав почав силою власної енергії і думки створювати істоту, здатну виконати його завдання.

Протягом всього вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку Венчеслав подумки викреслював і вираховував астральний шлях до чоловіка Крістіни Вольдемара Гольфштейна Готторба. Знаючи, що для німців ім’я Вольдемар нетипове, і відчуваючи, що доля чоловіка Крістіни якось пов’язана з Росією, він зробив корекцію на ім’я Володимир. Якби він такої корекції не зробив, то елементалій, вирушивши астральним шляхом до Вольдемара Гольфштейна Готторба і не знайшовши такого імені, скоригував би свій шлях на Володимира Гольфштейна Готторба і все одно досяг би поставленої мети. Всі кабалістичні розрахунки Венчеслав перевірив кілька разів і тепер був переконаний, що у найкоротший термін знищить свого ворога будь-де і знищить не лише його фізичне, а й астральне тіло. Звичайно, було б набагато простіше доручити це штучно створеному стихійному духові, елементалію вищого розряду, але він не хотів ризикувати, бо добре пам’ятав, що саме так колись загинув його вчитель і батько Хельге.

Венчеслав уже відчував, як згущується довкола його рук елементальна есенція і починає проявлятися у повітрі силует елементалія. Венчеслав спеціально задумав елементалія, якого б вистачило лише на час, відведений для виконання завдання, інакше він би міг вийти з-під його контролю, розпочати самостійне життя і