Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

— Уйохуй, Полі! — огризнувся Ярпен Зігрін і зі злістю хльоснув віжками по кінських задах.

— Пощастило вам, — солоденько промовила Цірі, всідаючись на козли поряд із ґномом. — Краще, як бачите, мати на возі відьмачку, ніж самому їхати. Вчасно я вас застерегла. А якби ви саме з козел сцяли, і наїхали б на той стовбур, хо-хо. Страшно подумати, що б тоді з вами статися могло…

— Сидітимеш тихо?

— Уже нічого не кажу. Ані словечка.

Витримала вона менше хвилини.

— Пане Зігріне?

— Ніякий я там не пан. — Ґном штурхнув її ліктем, вишкірив зуби. — Я Ярпен. Ясно? Ми ж упряжкою спільно правимо чи ні?

— Ясно. Можу я віжки потримати?

— Ясно. Стривай, не так. Наклади на вказівний палець, притисни великим, о, таким ото чином. Лівий так само. Не шарпай. Не тягни надто міцно.

— Так добре?

— Добре.

— Ярпене?

— Га?

— Що воно значить — «зберігати нейтралітет»?

— Бути байдужим, — буркнув він неохоче. — Не дозволяй віжкам провисати. Ліву сильніше на себе!

— Як це — байдужим? Байдужим до чого?

Ґном сильно нахилився, сплюнув під віз.

— Якщо скойа’таелі нападуть на нас, твій Ґеральт має намір стояти й спокійно дивитися, як вони перерізають нам горло. Ти, скоріше за все, стоятимеш поряд із ним, бо буде це наочним уроком. Тема занять: поведінка відьмака в конфлікті розумних рас.

— Не розумію.

— Цьому я анітрохи не дивуюся.

— Чи це тому ти з ним сварився і злився? Хто це, власне, такі, оті скойа’таелі? Ті… Білки?

— Цірі. — Ярпен різко почухав бороду. — Це справи не для розуму малих незрілих дівчат.

— Ого, тепер ти на мене злишся. Я аж ніяк не малá. Чула, що про білок говорили солдати із застави. Я бачила… Бачила двох убитих ельфів. А рицар казав, що вони… також убивають. І що серед них є не тільки ельфи. Ґноми також є.

— Знаю, — відказав сухо Ярпен.

— А ти також ґном.

— Це беззаперечно.

— То чому ти боїшся білок? Вони ж, кажуть, б’ються тільки з людьми.

— Це не так просто, — насупився він. — На жаль.

Цірі довго мовчала, гризучи нижню губу й морщачи носа.

— Я вже знаю, — сказала раптом. — Білки б’ються за свободу. А ти, хоча й ґном, на спеціальній секретній службі і короля Генсельта на людській шворці.

Ярпен пирхнув, витер носа рукавом і перехилився з козел, перевіряючи, чи Венк не під’їхав занадто близько. Але комісар був далеко, зайнятий розмовою з Ґеральтом.

— Слух у тебе, дівчино, наче в ховраха, — посміхнувся він широко. — А також ти надзвичайно мудра як для тої, кому призначено народжувати дітей, варити їдло й прясти. Здається тобі, що ти все знаєш? Це тому, що ти ще шмарката. Не роби дурної міни. Міни не додадуть тобі дорослості, лише призведуть до того, що зробишся ще бридкішою, ніж звичайно. Ловкенько, признаюся, зрозуміла ти скойа’таелів, сподобалися тобі ті їх гаселка. Знаєш, чому ти їх так добре розумієш? Бо скойа’таелі — також шмаркатерія. Це молокососи, які не розуміють, що хтось використовує їхню щенячу дурість, годуючи слоганами про свободу.

— Але ж вони насправді б’ються за свободу. — Цірі підвела голову, глянула на ґнома широко розплющеними зеленими очима. — Як дріади в лісі Брокілон. Убивають людей, бо люди… деякі люди їх кривдять. Бо це колись була ваша країна, ґномів, і ельфів, і тих… половинчиків, гномів та інших… А тепер тут є люди, тож ельфи…

— Ельфи! — пирхнув Ярпен. — Якщо говорити коротко, вони-то тут акурат такі самі приблуди, як і ви, люди, хоча прибули вони на своїх білих кораблях десь за тисячу років перед вами. Тепер-то вони наввипередки пхаються із дружбою, тепер-то ми брати, тепер-то вони зуби шкірять, говорять: «ми, побратими», «ми, Старші Люди». А раніше, кур… Гм, гм… Раніше в нас стріли біля вух свистіли, коли ми…

— То перші на світі були ґноми?

— Гноми, якщо бути точним. І якщо йдеться про цю частину світу. Бо світ — невимовно великий, Цірі.

— Знаю. Я бачила мапу…

— Не можеш знати. Ніхто ще не намалював такої мапи, і я сумніваюсь, щоб це швидко сталося. Ніхто не знає, що там, за Вогнистими горами й Великим морем. Навіть ельфи, хоча ті хваляться, що знають усе. Та хрін там вони знають, так скажу.

— Гм-м… Але зараз… Людей же куди більше, ніж… Ніж вас.

— Бо ви плодитеся, наче кролики, — заскреготів зубами ґном. — Нічого вам не треба, аби тільки трахатися, по колу, без вибору, з ким прийдеться і де прийдеться. А вашим жінкам досить присісти на чоловічі штани, аби їм пузо надуло… Чого ти так почервоніла, ти хто, думаєш, мак польовий? Хотіла розуміти чи ні? Оце й маєш щиру правду й вірну історію світу, яким володіє той, хто вправніше розгепує іншим черепи й у швидшому темпі накачує баб. А з вами, людьми, важко конкурувати як у вбивствах, так і в траханні…

— Ярпене, — холодно сказав Ґеральт, під’їжджаючи до них на Плітці. — Трохи стримуй себе, будь ласка, в доборі слів. А ти, Цірі, припини гратися у візницю, зазирни до Трісс, перевір, чи не прокинулася вона й чи чогось не потребує.

— Я прокинулася вже давно, — відізвалася слабким голосом чародійка з глибини возу. — Але я не хотіла… перебивати таку цікаву розмову. Не заважай, Ґеральте. Я хотіла б… довідатися трохи більше про вплив трахання на розвиток суспільств.

* * *

— Чи можу я зігріти трохи води? Трісс хоче умитися.

— Грій, — погодився Ярпен Зігрін. — Ксав’є, зніми рожен з вогню, нашому зайчику вже досить. Дай казанок, Цірі. От же ж ти, повний-повнісінький! Ти сама притягла від струмка такий тягар?

— Я сильна.

Старший із братів Дальбергів пирхнув сміхом.

— Не суди за зовнішнім виглядом, Полі, — розважливо сказав Зігрін, вправно розділюючи печеного сірого на порції. — Тут нічого сміятися. Кістлявочка вона, але я бачу, що міцна і що витривала дівчинка. Вона наче шкіряний пасок: ніби й тоненький, а руками не порвеш. Навіть якби ти на ньому повісився, то й те витримає.

Ніхто не засміявся. Цірі присіла поряд із ґномами, які розляглися навколо вогнища. Цього разу Ярпен Зігрін і четвірка його «хлопців» розпалила на біваку власне вогнище, бо зайцем, якого підстрелив Ксав’є Моран, вони не мали наміру ділитися. Для них самих їжі було на один-два укуси.

— Підкиньте дровець, — сказав Ярпен, облизуючи пальці. — Вода швидше закипить.

— З водою тою — дурня якась, — пробурчав Реган Дальберг, випльовуючи кістку. — Миття хворому тільки зашкодити може. Зрештою, і здоровому також. Пам’ятаєте старого Шрадера? Дружина йому раз умитися наказала, і