Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

після звичної паузи. — Надаючи пані Мерігольд фургон мого конвою, я беру на себе відповідальність за її здоров’я, зручність і безпеку. Пане Зігріне, прошу віддати наказ про виїзд.

— Пане Венку.

— Слухаю, пане Ґеральте.

— Дякую.

Комісар кивнув. Як здалося Цірі, трохи глибше і ввічливіше, ніж вимагала того банальна ввічливість.

Ярпен Зігрін пробігся уздовж колони, віддаючи гучні накази та доручення, після чого заліз на козли, крикнув і шмагнув коня віжками. Фургон смикнувся й заторохкотів лісовою дорогою. Шарпання розбудило Трісс, але Цірі її заспокоїла, змінила компрес на лобі. Торохкотіння присипляло. Чародійка швидко заснула, Цірі також поринула в дрімоту.

Коли прокинулася, сонце було вже високо. Вона визирнула з-за діжок і пакунків. Віз, на якому вона їхала, очолював конвой. Наступним правив ґном із червоною хусточкою, обмотаною навколо шиї. З розмов, які ґноми вели між собою, Цірі дізналася, що звуть його Полі Дальберг. Поряд із ним сидів його брат Реган. Бачила вона також Венка, який їхав верхи в супроводі двох комірників.

Плітка, кобила Ґеральта, приторочена до воза, привітала дівчинку тихим іржанням. Не бачила Цірі ніде свого каштанчика та буланого Трісс. Напевне, були позаду, із незапряженими кіньми конвою.

Ґеральт сидів на козлах поряд із Ярпеном. Розмовляли вони тихо, попиваючи пиво з поставленого між ними барильця. Цірі нашорошила вуха, але швидко знудилася — бесіда стосувалася політики, а головним чином — планів і намірів короля Генсельта і якихось спеціальних служб і спеціальних завдань, що полягали в секретній допомозі сусіду, якому загрожувала війна, королю Демавенду з Едірна. Ґеральт зацікавився, яким же це чином п’ять возів солоної риби зуміють збільшити обороноздатність Едірна. Ярпен, не звертаючи уваги на насмішку, що бриніла в тоні відьмака, пояснив, що деякі види риб настільки цінні, що кількох возів вистачить для річної платні панцирній хоругві, а будь-яка нова панцирна хоругва — це вже значна допомога. Ґеральт здивувався, чому та допомога мусить бути секретною, на це ґном відповів, що саме в тому секрет і полягає.

Трісс кидалася крізь сон, скинула компрес і невиразно забелькотіла. Вимагала від якогось Кевина, аби той тримав руки при собі, й одразу ж повідомила, що призначення не уникнути. Нарешті, ствердивши, що всі, абсолютно всі — певним чином мутантанти, заснула, заспокоєна.

Цірі також відчула сонливість, але привів її до тями голосний регіт Ярпена, який саме нагадував Ґеральту давні пригоди. Йшлося про полювання на золотого дракона, який замість того, щоб дати себе зловити, перерахував мисливцям кістки, а шевця, званого Козоїдом, просто з’їв. Цірі стала слухати з більшим зацікавленням.

Ґеральт запитав про Рубайл, але Ярпен про їхню долю не знав. Своєю чергою, Ярпен поцікавився жінкою на ймення Йеннефер, а Ґеральт зробився на диво мовчазним. Ґном випив пива й почав скаржитися, що ота Йеннефер усе ще тримає на нього образу, хоча від тамтих часів минуло вже кілька років.

— Якось зустрівся з нею на ярмарку в Ґорс Велені, — розповідав він. — Вона, ледь мене помітивши, так пирхнула, наче кицька, і страшенно образила мою небіжчицю маму. Я якнайшвидше взяв руки в ноги, а вона крикнула вслід, що коли мене ще якось зустріне, то в мене трава з дупи виросте.

Цірі захихотіла, уявляючи собі Ярпена із травою. Ґеральт буркнув щось про жінок і їхні імпульсивні характери, ґном же визнав те занадто лагідним описом злостивості, озлобленості і мстивості. Відьмак теми не підтримав, а Цірі знову занурилася у дрімоту.

Наступного разу її розбудили підвищені голоси. А саме голос Ярпена, який майже кричав.

— А так! А щоб ти знав! Отак я і вирішив!

— Тихіше, — сказав відьмак. — На возі лежить хвора жінка. Зрозумій, я не критикую твоїх рішень або поглядів…

— Ні, вочевидь, — перебив саркастично ґном. — Ти лише насміхаєшся зі значень.

— Ярпене, я тебе по-дружньому застерігаю. Тих, хто сидить верхи на палісаді, обидві сторони ненавидять, а в кращому разі вважають негідними довіри.

— Я не сиджу верхи. Декларую себе однозначно — я на боці однієї зі сторін.

— Але для тієї сторони ти назавжди залишишся ґномом. Кимось іншим. Чужим. А для супротивної сторони…

Урвав себе.

— Ну! — гарикнув Ярпен, розвертаючись. — Ну, давай, чого чекаєш? Скажи, що я зрадник і пес на людській шворці, готовий за жменю срібла й миску дешевого їдла дати нацькувати себе на побратимів, які повстали і б’ються за волю. Ну, далі, виплюнь те із себе. Не люблю недомовок.

— Ні, Ярпене, — тихо сказав Ґеральт. — Ні. Не буду я нічого із себе випльовувати.

— Ах, не будеш? — Ґном шмаганув коней. — Не хочеться тобі? Вважаєш за краще дивитися й усміхатися? До мене ані слова, га? Але Венкові міг то сказати! «Прошу не розраховувати на мій меч». Ах, як гордовито, шляхетно й зарозуміло! До сраки собачої твою зарозумілість! Разом із твоєю йоханою гордістю!

— Я хотів бути лише поштивим. Не хочу вплутуватися у той конфлікт. Хочу зберегти нейтральність.

— Не вдасться! — гримнув Ярпен. — Не вдасться її зберегти, розумієш? Ні, ти нічого не розумієш. Ех, злізай з мого воза, на коня сідай. Геть з очей моїх, нейтральний ти зарозумільцю. Дратуєш мене.

Ґеральт розвернувся. Цірі стримала дихання в очікуванні. Але відьмак ані слова не сказав. Встав і зіскочив з воза, швидко, м’яко, вправно. Ярпен почекав, поки відв’яже кобилу від задка, після чого знову шмагнув коней, буркочучи в бороду якісь незрозумілі, але жахливі за звучанням слова.

Вона встала, аби також зіскочити, знайти каштанку. Ґном розвернувся, зміряв її непривітним поглядом.

— Із тобою, панно, також самі проблеми, — пирхнув гнівно. — Потрібні нам тут дами й дівчатка, зараза, навіть висцятися з козлів не можу, мушу воза зупиняти й у кущі лазити!

Цірі вперла кулаки в боки, труснула попелястим чубчиком і задерла носа.

— Отак? — кукурікнула, зла. — Ви пива менше пийте, пане Зігріне, то буде вам менше хотітися!

— Та гівно тобі до мого пива, шмаркачко!

— Не верещіть, Трісс тільки-но заснула!

— Це мій віз! Буду верещати, як на те моя воля!

— Дерево!

— Що? Ах ти коза зухвала!

— Дерево!!!

— Я тобі зараз покажу — дерево… О, най йому стократ! Тпру!!!

Ґном сильно відхилився, натягаючи віжки в останню мить, коли двійко коней уже збиралися переступити через деревину, що перегородила шлях. Ярпен устав на козлах, лаючись по-людськи й по-ґномськи, свистом і ревінням стримуючи упряжку. Ґноми й люди, зіскочивши з возів, підбігли, допомогли відвести коней на вільну частину дороги, тягнучи за вузду та шори.

— Що, заснув ти, Ярпене? — гарикнув, підходячи, Полі Дальберг. — Зараза, якби ти на те наїхав, вісь геть пішла б, колеса до дияволів розтріскалися б.