Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

— Користуючись даними щоденника й розповіддю Андрія, ми прийшли до висновку, що Храм Жаху знаходиться саме тут, на кордоні між східною та південною Волинню. Ця зона під час делімітації кордону на переговорах між совєтами та поляками в Ризі чомусь була визначена як нейтральна і простягається на декілька квадратних кілометрів. Уночі ми спробуємо перейти польський кордон і пробратися до цього диявольського Храму.

На деякий час запанувала мовчанка. Кожух задумливо подивився кудись у віконце й запитав, немовби сам себе:

— І що ми там будемо робити?

— Молитись, — похмуро відповів Бойчук.

Щоб припинити суперечку, я вирішив втрутитися в хід нашої наради.

— Панове, дозвольте мені висловити свої міркування відносно деяких обставин нашої подорожі. Після того, як ми ознайомилися з щоденником і вирішили розплутати цю справу до кінця, залишилося два незрозумілих натяки — про «велике жертвоприношення» і якусь фатальну дату 1 вересня 1926 року…

— …яка починається через чотири дні, — уточнив панотець.

— Так. Що стосується цієї дати, то тут я бачу певну закономірність. Чомусь в усіх народів світу певне поєднання шісток вважалося за фатальну цифру, найбільш розповсюдженим є апокаліпсичне попередження про «число звіра», три шістки. Можливо це пов’язане з певними закономірностями в періодизації нещасть і катастроф, які звалювалися на народи і країни. Далеко не будемо ходити. Від поразки під Берестечком до смерті гетьмана Хмельницького пройшло шість років, від першого зруйнування Запорізької Січі в 1709 році до другого зруйнування в 1775 році пройшло шістдесят шість років. Згадаймо недалеке минуле — шість років від початку Першої світової війни до остаточної окупації України в 1920 році.

— Слідуючи за вашою логікою, пане підхорунжий, наступних неприємностей треба очікувати або в цьому році, або на межі 1932 і 33 років, 1938 і 39 років? — запитав полковник.

— Ну, спроба пояснити історію за допомогою цифрових сполучень не перша, але тут уже якийсь катастрофічний збіг.

— Що таке «Велике жертвоприношення», можна собі уявити, — сказав Бойчук.

— Справді, ми дізналися з рукопису професора Курца, який отримали в Темпельгофі, що для регенерації й багатократного посилення зла необхідно збільшення людського страждання ледь не в геометричній прогресії, як правило, через знищення великої кількості людей. Згадаймо ці ритуальні розстріли в ЧК, не виправдані ні військовою, ні політичною необхідністю, «гекатомби трупів», які відверто обіцяли ці вожді з пентаграмами.

— Свою обіцянку вони перевиконали, — зауважив Кожух.

— Здається, ми стали першими, кому до рук потрапив ключ до розуміння того непотребу, яким захлинається наше сторіччя, але і, можливо, отримали шанс нанести удар по одному з джерел безпосереднього зла, — я тріумфально глянув на своїх супутників.

— Треба поспати хоч з пару годин, — похмуро заявив Кожух. Він на всякий випадок потрусив свій легендарний кисет, але останні крихти неповторного самосаду були вибрані, з аптекарською акуратністю, ще тиждень тому. Це остаточно збентежило сотника, і він заходився навколо своїх речей. А через десять хвилин Кожух вже міцно спав, розтягнувшись на цупкій ряднині. Незабаром заснув і Бойчук. Отець Василь зосередився на молитві, а ми з полковником вийшли на подвір’я.

Вітер трохи вгамувався. Я відчував сильне хвилювання. Полковник попросив, щоб я, укотре, розповів про своє марення. Він дуже уважно вислухав мене, довго думав, потім сказав:

— Виходить, що ми купка людей, які сунулися врятувати історію від Жаху?

— Може, свій народ, полковнику.

Полковник засміявся.

— Я чотири роки захищав свій народ. І скільки нас було на тридцять мільйонів? Народ не можна врятувати, поки він сам не почне рятувати себе.

— Тоді навіщо ви йдете до храму?

Полковник довго дивився на затягнуте хмарами небо.

— Щоб врятувати себе.

* * *

Кордон ми перейшли без особливих перешкод. Було ніяково потрапити в ті місця, про які читав у щоденнику. Потрапивши на нейтральну зону, ми про всяк випадок значно збільшили обережність. Молоді дерева ще буяли зеленим, але пожовкле листя вже рясно прикрашало їх жовтими фарбами.

Іноді нам траплялися залишки покинутого й потрощеного військового знаряддя — перевернуті розбиті фури, пошматовані шинелі, скривавлені бинти, уламки гвинтівок і порожні набої — напівзотлілі згадки про «соціалістичну інтервенцію».

Полковник, якому чимало довелося воювати в цих місцях, лише похмуро споглядав на пам’ятники минулої війни. Одного разу ми наштовхнулися на декілька кінських і людських кістяків. Складалося враження, що відразу після закінчення боїв жодна людська рука не намагалася хоч якось навести тут лад.

Селянин — провідник довів нас до кордону, але, довідавшись, що нам треба до нейтральної зони, перелякано відмовився йти далі. Нам вдалося тільки дізнатися, що звідти ніхто не повертається. Після отримання такої оптимістичної інформації, ми продовжили свій шлях самостійно.

Терен був не дуже великий, але лісова гущавина ускладнювала пошуки. Тільки опівдні ми несподівано наштовхнулися на уламки якихось кам’яних споруд. Мені раптом згадався опис руїн стародавнього міста, поглинутого джунглями, з одного роману Кіплінга. Тут теж молоді дерева й кущі рясно затопили залишки високих кам’яних стін, руїни каплиці й житлових споруд. Було видно, що це остов монастиря. Але нова парость не змогла приховати сліди якогось поспішного будівництва, сенс його я так і не зміг зрозуміти. Здавалося, що будівельники доліплювали химерні добудови, які не замінювали старі, а, навпаки, нівечили «естетику руїн», надаючи їй спотвореного і зловісного вигляду.

Серед колишнього монастирського двору темніли купи будівельних матеріалів, іржаві залізні рейки й мотки дроту.

Спочатку я вирішив, що якась незрозуміла причина примусила будівельників кинути все напризволяще і втекти, але потім до мене дійшло, що в цьому й був замисел того, хто планував це божевільне риштування, — підкреслити приреченість руїн, змінити їх вигляд так, що людина, яка спостерігала це нашарування, уже не могла сприймати руїни лише як певний урок, підґрунтя для роздумів і естетичної насолоди, але як спотворення минулого, безглуздя і приреченість сучасного.

Ми зійшлися посередині двору. Якщо Храм Жаху і знаходився тут, то вхід до нього міг бути тільки в одному місці. Ворота зруйнованої каплиці були повністю завалені камінням. Але прямо перед ними зяяв чорний отвір — широкі ступені вели донизу й губилися в темряві.

— Усе будівництво йшло під землею, те, що зверху, — так, для прикраси, — ні до кого не звертаючись, сказав полковник. Усі промовчали, — наші погляди були спрямовані туди — у темряву.

Я відчув себе над прірвою — божевільний страх перед висотою й бажання стрибнути туди. Скоріше за все страх викликали не стільки думки про падіння, скільки бажання добровільно стрибнути вниз.

Ми розпалили вогнище й розігріли консерви.

— Я зрозумів причину появи нечисті, з якою ви зустрілися тоді, полковнику, — сказав отець Василь. — Храм Жаху