Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

Схопила себе на тім, що опустила голову й дивилася на свої руки замість споглядати виставу. Треба примусити себе. Які вони гарні… Ось Радамес милується рабинею Аїдою, ось донька фараона Амнеріс замишляє лихе…

– Усе гаразд? – поруч турботливий голос мого Радамеса.

Але ж чому саме Радамеса? Адже в мене немає суперниці. Бо не міг би чоловік запросити німу жінку на побачення, якби мав іншу. Знаю, що не міг. Тим більше – Олег.

Однак відчуваю, як пекучі краплини покидають межі очей і зрошують обличчя. Ну ось, догралася, зіпсувала собі макіяж.

– Усе гаразд? – знову.

Чи він забув, що я німа? Забув, що не можу відповісти? Де ж той планшет? Зовсім немає часу на пошуки в сумочці, бо пекучі сльози застилають світ, і я кидаюся до виходу. Якомога швидше минаю обурених і дещо здивованих глядачів, примушуючи їх пропустити мене, і аж у вестибюлі розумію, що вийшла не сама.

Тут спокійно. Яскраве світло, порожньо й майже не чути співу.

Я, мабуть, уже ніколи не зможу спокійно слухати прекрасний оперний спів…

Який же я дурень! Повести її на оперу, знаючи, що вона втратила голос… Адже вона могла зараз запросто стояти там, на сцені, якби не злощасна аварія. Могла співати разом із усіма. Я…

Для чогось таки додивилися оперу, хоч я пропонував піти геть, знайти затишне місце в кав’ярні й побути там або просто блукати вулицями міста. Та, певно, чогось не догледів у ній або просто не знаю жінок, бо недбало, із помилками набраний напис на планшеті сповіщав: «Я хочу їх чути». На жаль, відмовилася зайти в кав’ярню опісля. На жаль чи на щастя? Навіщо мені дивитися, як заплакана жінка щось відписує мені на гаджеті або просто мовчить?

На її вулиці затінок, незабаром темнітиме. Добре, що порожньо, бо це дозволяє поставити авто майже біля під’їзду, аби Юліана могла швидко зникнути всередині. Будинок у центрі міста, але поміж вузьких, маловідомих і відлюдних вулиць. Тут рідко трапляються перехожі. Дім збудований, певно, на початку двадцятого століття, стіни полупані, двері старі, вікна дерев’яні й негарні, припалі товстим шаром пилу.

Я відчиняю дверцята з думкою про те, чи цілувати в щічку, чи просто сказати «до зустрічі», але, поки роздумую, в її руках опиняється планшет.

«Кави?»

Таке коротке слово. Але я не хочу давати їй примарної надії.

Однак залишити саму в такому засмученому стані також не можу.

Я, мабуть, справила на нього жахливе враження своїм риданням в оперному. Негайно потрібно все виправляти.

Кави?

Ні, звісно, кавою не обмежуся. Я покажу йому майже завершений гобелен, думаю, буде задоволений, бо цей витвір дуже добре підійде до його готелю і задуму. На нім – Святоюрська гора й написи латиною. От уже нехай надивляться чужоземці, який він, Леополіс. Упевнена, гобелен обов’язково висітиме на стіні лекторію.

Ми доїдаємо вишневий пиріг, дивимося у вікно на сутінки й обговорюємо мої гобелени та його «Леополіс».

«Він повинен бути справжнім Леополісом, яким було місто в усі ті часи, коли наша держава мусіла вистояти, відродитися. Він повинен розповісти світу про наші культурні надбання. Мусить стати на чатах духовності».

– Мусить розповісти про нас, – чомусь каже Олег, наче все це стосується лише нас двох, утім, помічаю, що подумки він десь далеко, хоча світло в очах виказує захват.

«Ти виставиш у ютубі відео лекцій?» – питаю з надією на запрошення до самого Сінгапура.

Але його правда: що робити німій жінці на лекціях і балачках розумних людей?

«Ти міг би влаштувати щось на кшталт телемостів із людьми з інших країн, – пишу після паузи, – таким чином можна привернути більше уваги в науковому й мистецькому середовищі тих чи інших держав».

– Вірно кажеш… – Він у захваті, щось говорить мені, розповідає про свої плани стосовно «Леополісу», а я підкидаю йому свої ідеї, наскільки це дозволяє швидкість друку, але в певний момент розумію, що хочу говорити про інше.

Як може сказати про свої почуття німа жінка?

І я вчинила єдине, що могла…

«Ходімо», – пише вона.

Для чогось залишає на столі планшет, бере мене за руку й тягне з кухні. У коридорчику відпускає руки й далі, посміхаючись, манить за собою пальцем. Із шафи витягує футляр, і я не відразу розумію, що в нім скрипка.

Ще більше дивуюся, коли відчиняє вхідні двері й веде мене східцями вгору, а що квартира на останньому поверсі, то ми швидко опиняємося на даху. Тут щось на кшталт невеличкої площадки перед низькими, майже квадратними заіржавілими дверима, тобто такий собі маленький оглядовий майданчик. Місто мов на долоні й, оскільки сутінки майже сповили простір, вабить нас далекими обрисами, яскравим світлом і затишком. Іще не зовсім темно, тож помічаю, що дах укритий червонуватою, місцями