Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

дохла земляна жаба, темнів розкурочений танк. Темно-зелена фарба місцями згоріла, місцями полущилася. З-попід неї на світ Божий повилазила іржа.

Ховрах добре пам’ятав, як восени підбитий, зі скошеною баштою танк, неначе поранений звір, кружляв полем, підпалюючи жито. Потім у нього злетів трак і він, борсаючись на одному місці, почав вгрузати в землю. Відчинився люк, і звідти вискочила людина. А в наступну мить усередині танка щось гупнуло так, що здригнулася земля і ховрах не розбираючи дороги кинувся в нору.

Під час зимової сплячки ховрах час від часу скидався від вибухів нагорі. Одного разу прокинувшись, він довго лежав у кублі, прислухаючись до звуків. Там без упину гупало, немов у грозу. Тоді ховрах вирішив, що навесні більше не вилізе назовні. Однак, прокинувшись, гуркоту не почув, та й голод узяв своє.

І от зараз, стоячи на задніх лапах і розглядаючи поле, ховрах розмірковував, чи насправді все скінчилося. Посмілішавши, він оббіг навколо нірки. Тихо. Зробив ще більше коло. Знов тихо. Заховавши подалі страх, ховрах побіг у бік дороги, до молодих кущів, аби пошукати щось, що могло вгамувати довгий зимовий голод. Він біг, перестрибуючи через осколки й доволі великі шматки металу. В одному місці довелося зробити гак, щоб обігнути чималу вирву від вибуху.

Підбігши до кущів, ховрах почав шукати їжу. Він побачив кілька зернин, які застрягли внизу аж біля коріння куща і частково проросли. Ховрах почав розгрібати гілки. Дорогу до їжі перекрила якась нитка, що кілька разів обмотувала кущ. Він торкнув її лапою і спробував відсунути. Натягнута нитка не піддавалася. Тоді ховрах ухопив її зубами. Кілька секунд, і перекушена нитка шворкнула вбік. Ховрах, який саме потягнувся за зерниною, почув якийсь незрозумілий металевий звук. Гнута залізяка блямкнула і відлетіла вбік.

Тишу розірвав різкий звук. Біля кущів край дороги злетіла в повітря хмара з землі, торішньої соломи та гілок.

У кафе

Тарас обережно поставив наплічник вглиб під вішак, розстібнув куртку і сів за крайній стіл біля здоровенного вікна. Невеличкий диванчик був м’яким, Тарас відкинувся на спинку і на мить заплющив очі.

«Торорох» пролунало в голові знов, як і тоді, в Кримському, коли «градина», зачепивши стовп, влучила в здоровенного дуба.

Дуб крякнув, немов старий дід, і впав, ламаючись під своєю вагою. Шматки металу з боєприпаса та деревина розлетілися подвір’ям, влучаючи в стіни і залітаючи у вікна туберкульозного санаторію, де під час війни квартирували військові.

Ця картина спливала в голові Тараса щоночі. Або ж коли він стуляв очі. От і тепер він знову почув свист і прокрутив, неначе в сповільненому кіно, момент.

Він штовхає Славка в бік відчиненого колектора, однак сам уже не встигає. «Торорох», падає «градина», і Тараса відкидає в протилежний бік, б’є об землю, і світ навколо зникає.

— Пощастило тобі, - казав потім лікар, ставлячи металеві спиці в руку. — Більше всього дрібного залізяччя взяв на себе бронік. Нога й рука загояться.

Зрештою так і сталося. Усе загоїлося, крім пам’яті.

— Пробачте!

Тарас розплющив очі, й видіння зникло. Він знову був у столичному кафе на м’якому диванчику. Перед ним у вікні жила своїм життям вулиця.

— Пробачте, а у нас у формі не можна. — Дівча-офіціантка із блокнотиком у руках винувато посміхалося. — Начальство заборонило.

— А чого це раптом? — Тарас протер очі.

— Кажуть, що люди різні, і не всім подобаються люди у формі.

— Та я лиш кави хотів.

— Пробачте, я не можу.

Тарас піднявся і дістав з-під вішака наплічник.

— Дурні вони, твої начальники. Як не нас, то інших у формі годуватимуть. Ворогів. — Він застібнув ворот куртки. — А ти, сестричко, краще на дурнів не працюй. Усіх грошей не заробиш, а сором лишиться.

Трохи накульгуючи на правицю, Тарас вийшов на вулицю и шумно втягнув носом повітря.

— Весна! Ну в таку погоду каву гріх пити в приміщенні.

За мить Тарасова постать розчинилася у вуличному натовпі.

З дідом

— Привіт, діду, як ся маєш? — Славко зайшов до світлиці й поставив на стіл пакет з продуктами.

— Привіт, онучку, — подав голос старий, який сидів біля вікна і латав сітку на рибу. — Ти як московський скорий, точно за графіком.

— Зараз такі порівняння, діду, того… — посміхнувся онук, викладаючи принесене, — не доречні.

— Ну, може, й так, ви молоді, вам видніше, — крякнув дід.

Славко любив бувати в діда. Сісти поруч, закурити самокрутку з дідового самосаду, зрештою обговорити новини. Дід теж любив посиденьки з онуком, особливо в холодну пору року, коли роботи по господарству було мало.

— Знаєш, діду… — Славко закинув до холодильника пачку кефіру та шмат сиру. — Помітив одну штуку. Прокидаюся зранку абсолютно щасливий. Це щастя триває якусь мить, і раптом ба-бах! Згадую, що війна.

Славко сів біля діда, відірвав газету і насипав самосаду.

- І не віриться мені в те, що десь зовсім поруч гупають гармати, валяться будинки і гинуть люди. І цілий день, роблячи свої справи, я привчаю себе до думки, що війна — це таки не вигадка.

— А потім? — Дід зиркнув на онука з-під сивих брів.

— А потім, коли я звикаю до війни, приходить ніч і я засинаю. — Славко наслинив газету і скрутив цигарку. — А зранку все по колу.

Дід мовчки деякий час латав дірки в сітці, а потім кинув її, піднявся з ослона і прошкандибав до буфета. Відчинивши шафку, він дістав дві старі товстостінні чарки.

— Так і має буть, онучку. То організм себе захищає.

Поставивши чарки на стіл, він витягнув з-за холодильника заткнуту курурудзяним початком пляшку. Одразу витягти корок діду не вдалося. Славко навіть зробив жест «давай, може, я», та дід тільки скривився.

— Сиди, пляшку я відкрити ще ладен.

Відкривши, дід налив каламутної самогонки, дістав з холодильника банку з огірками і шмат сала. Подумав і додав принесений Славком сир.

— У мене так теж було. Я після війни ще два роки батька чекав. І знав, шо загинув, бо ж похоронку приніс листоноша, а все одно щодня прокидався з відчуттям, що живий. Усе, як і в тебе.

Дід підсунув Славкові чарку і, взявши свою, понюхав.

— Давай, онучку, не чокаючись. Пом’янемо гарних людей.

Славко слухняно випив. Дід врізав шмат сала, і він заїв.

— То тебе ще їсть те, що ти сам воювати не годний, — додав дід. — Ну тут нічого не вдієш, підсліпуваті воїни там не потрібні. Роби тут, що можеш. І не нервуй. Може, те гівно плюгаве здохне та війна скінчиться раніше, ніж тебе попустить.

— Хіба шо.

— Ну ніхто не знає нічого