Чарльз Мартін - Гора між нами

порізами та ранами. Губи дрібно тремтіли. — Ми з вами так і не договорили тоді… Але ось що я можу сказати: жити з розбитим серцем — це як жити напівмертвим. А це не життя.

Навколо мене височіли шпилясті скелі, що відкидали холодні жорстокі тіні. Ґровер лежав під купою льоду та каміння.

— Розбите серце ніколи не відросте наново. Це ж не хвіст ящірки. Серце — воно як великий вітраж, що розпадається на мільйони скалок. Докупи їх вже не зібрати. Принаймні таким, як було, воно вже ніколи не стане. Можна стопити всі ті шматочки воєдино, але вітражем та купа барвистого скла більше не стане. Розбиті серця не загоюються. Хоча, може, ви це і без мене знаєте. А може, й ні. А я лише знаю, що коли половина вмирає — друга половина страждає. І болю в тобі є вдвічі більше, а решти — вдвічі менше. І всеньке життя ти намагаєшся зібрати в одне ціле той вітраж, а він ніяк не хоче збиратися. Бо його нічим полагодити. — Я змерз, тому надягнув шапку. — Ну, ось і все, що я хотів сказати. — Я дістав компас та почекав, поки стрілка завмре. — Лишилося вирішити, в який бік іти.

Літаки, що пролітали наді мною, вже зникли, але їхні сліди зосталися в синьому небі, наче білий хрест. І вказував він на південний схід. 125 чи 130 градусів.

— Ну, оскільки інших варіантів у мене все одно немає, то згодиться, — кивнув я.

Я повернувся до нашого сховку та одягнув на Ешлі шкарпетки Ґровера — вовна середньої товщини.

— Звідки вони в тебе? — вона підозріло глипнула на мене.

— Із супермаркету за рогом.

— А, тоді добре. Бо я боялася, що це шкарпетки Ґровера, і сама думка про таке просто звела б мене з розуму.

Потому Ешлі заснула. Десь посеред ночі вона розплющила очі й побачила, що я роздивляюся свій компас. Цятки з тритію, що позначають напрямки, світилися зеленим.

— Звідки ти знаєш, куди нам йти?

— А я і не знаю.

— Ну, а якщо обереш хибний напрямок?

— Тоді ми з тобою, а ще Наполеон — ось і всі, хто про це знатиме.

Вона заплющила очі та щільніше загорнулась у спальник.

— То не квапся. Обирай розважливо.

— Дякую, твоя допомога просто неоціненна.

— Ой, тільки не починай тут зараз про те, що було б справді неоціненним.

— Таки правда.

Розділ двадцятий

Сонце от-от зійде. Ми вирушаємо за кілька хвилин. Треба хоч щось спробувати. Не знаю, як далеко нам пощастить дійти, але сидіти тут марно.

Я зібрав усе, що міг. Не знаю, на скільки мене вистачить, але кожна западина на дорозі завдаватиме Ешлі жаского болю. Мені вкрай не хотілося б її чіпати, але не можу ж я тут її покинути. Якщо я піду по допомогу — ніхто не знає, скільки часу мені знадобиться. Та достеменно я знаю лиш одне: вона не дочекається мене. Надія допомагає триматись, але якщо я піду, її надія згасне. Поки я тут — вона триматиметься.

Я поховав Ґровера в чудовому місці. Звідти він зможе дивитися на схід і захід сонця — йому сподобалося б. Я спробував виголосити якусь промову над його могилою, та, здається, у мене не надто добре вийшло. Він заслуговує на красномовніші слова. Але ж ти знаєш, це ніколи не було моєю сильною стороною. А ще я пообіцяв йому, що відвідаю його дружину. Вважаю, Господу варто зробити Ґровера янголом — з нього вийшов би непоганий помічник для його дружини. І літати він любить. Його дружина теж цього хотіла б.

Цієї ночі я майже весь час роздивлявся компас. Гадаю, мені не треба казати тобі, що станеться, якщо я помилюся з напрямком. Навколо нас — приблизно 90 кілометрів диких гір. До найближчого поселення кілометрів п’ятдесят, не менше. І це п’ятдесят кілометрів по прямій, а не вгору-вниз через перевали. Ще й із хворою жінкою на додачу.

Я переконаний: щойно ми опинимося десь поруч із людьми, я побачу якийсь знак. Може, цівку диму, світло ліхтаря чи щось таке. Тоді я зможу залишити Ешлі й побігти по допомогу. Щоправда, кожного разу, як я про це думаю, то згадую, як ми з тобою дивились «Англійського пацієнта» і ти повсякчас бубоніла: «Тільки не залишай її, не залишай, ти пошкодуєш». І таки мала рацію — вони обоє дорого за це заплатили. Хоча зрада теж відіграла там свою роль, еге ж? Одначе кидати дівчину — це завжди недобре.

Ну, все, буду йти. Сонце почало сходити, тож маємо рушати. На нас чекає довгий день. Погомонимо з тобою ввечері. Сподіваюся.

Розділ двадцять перший

Я потермосив Ешлі за плече, і вона заскреготіла зубами.

— Ти як, готова?

— А кави даси?

Я простягнув їй чашку з кавою, що за кольором була схожа радше на розбавлений чай.

— Тримай, це остання.

— Нічого собі, який паскудний початок дня.

— Дивись на це позитивніше. Кожен крок звідси робить «Старбакс» ближчим.

Вона облизнула губи.

— Ну ти просто майстер позитиву.

Я сів поруч із нею, ми завершили її ранковий туалет та вдяглися. Вона застебнула куртку.

— Мені дуже подобається сервіс у цьому готелі, але як же я хочу знов мати змогу робити все самостійно.

— А я як цього хочу, — зауважив я, виливаючи сечу з пляшки.

— Слухай, може, ми ще й не настільки близькі, але справи такі, що я можу захотіти сходити по-великому.

— Вибач, але ми вже настільки близькі.

— Справді? Коли я встигла?

— Один раз — коли я вправляв твою ногу. А потім ще раз, коли ти була непритомна.

— Ну, це багато чого пояснює… — Вона збентежилася.

— Наприклад?

— Приміром, чому я не хотіла цього робити вже з тиждень.

— Можеш бути спокійна.

— Тоді ми повертаємось до мого питання.

— Та не хвилюйся. Просто скажи мені, як виникне потреба, і ми все владнаємо.

— Не те що я хотіла б і далі розмовляти на таку тему, але, здається, тебе це турбує набагато