Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

легше, але заки воно спалахне, нам, чого доброго, встигнуть і пальці повідгризати.

Відступати було нікуди – за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.

– Гаразд, я згоден, – сказав я.

– У вас все одно не було іншого виходу.

– Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не потрапив у цю халепу.

– Так, я вчинив неґречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з’являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритися будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я, замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але Бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависти… Ненависть її доросла до такої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра – і весь мій план міг згоріти на пні.

– Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те саме, що й ви?

– Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляв у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо в’язнів. Їм можна довіряти… Там усе мужні люди. Яким теж нема що втрачати.

– Майте на увазі – з мене кепський стрілець.

– Я вам дам вогнемета. Це дуже проста штука. Ми з дочкою підемо попереду, а ви прикриєте наші спини. Також вам довірю візок з гранатами і пальним. Того візка не маєте права ані на секунду покинути, в ньому вся наша надія.

– Як же ви зберігали зброю, якщо щури завиграшки могли проникнути в будинок?

– Я її тримав у ящиках з дустом. Цей запах для них надто гидкий, і вони його уникають.

– Нічого не скажеш, дотепно, – розсміявся я.

З-під підлоги знову долинуло попискування й шамотіння.

– Ага, допік вам! – гаркнув полковник собі під ноги. – Ото щоб знали, падлюки!

У цю мить двері відчинилися, і на порозі з’явилася висока худорлява дівчина в джинсах і картатій сорочці. На вигляд мала, може, шістнадцять літ. Густе попелясте волосся спадало на плечі. Вона тримала тацю з трьома розпечатаними бляшанками, нарізаним хлібом і слоїком квашених огірків.

– Пора обідати, – сказала вона.

– Це моя дочка. Її звати Віолетта, Віоля… Тому, що це схоже на «волю».

Дівчина усміхнулася:

– Тато надає таємничого значення навіть такій дрібниці, як ім’я…

– Не така вже це й дрібниця у наш час, коли в кожну родину проникають щурячі імена й звичаї і коли годують нас винятково консервами та маринадами. Я вам не хочу зіпсувати апетиту, але погодьтеся: їсти щодня те саме – невелика приємність.

– Це рибні консерви? – спитав я, коли ми сіли за стіл.

– Так. Це, вважайте, наша національна страва. На всі свята. Огірки – це вже старі запаси. А в будень їмо консервовану картоплю або кашу.

– До речі, тату, нам варто й харчів трохи прихопити.

– У цьому я покладаюсь на тебе. А де вино? Ми маємо дещо з давніх часів. Дві пляшки вина. Принеси, доню.

– Виходить, що й з вином у вас туго? – спитав я.

– У нас сухий закон. Алкоголь розв’язує язика, а це дуже небезпечно. Так вважають щури. Вони оберігають нас від крамольних розмов.

Дівчина принесла дві пляшки вина і розкоркувала. Вино виявилося не лише смачним, а й міцним, це я відчув одразу язиком і піднебінням. Зате консерва перекривила мені рота.

– Не кривіться, – сказав господар. – На голодний шлунок робити державний переворот надто нерозважно. Хтозна, скільки триватиме наша революція.

Я через силу впихав у себе їжу великими шматками, заковтуючи, мов гарячу картоплю. Від випитого вина настрій у мене дещо піднявся, але не настільки, щоб одразу кидатися на барикади. Який мене чорт підкусив забрести у цей Щуроград? І бачив же, що це якесь підозріле місце, а бач, таки попхався. Тепер невідомо, чи взагалі виборсаюся звідси живим.

– От чортяки! Вже тут! – скрикнув старий.

Я глянув, куди він показував, і побачив посеред кімнати щура, який уважно до нас приглядався.

Старий блискавичним рухом вихопив з-під пахви револьвера і вистрілив. Постріл розірвав створіння на шматки, кинувши ним об стіну та захляпавши її кров’ю.

– Не цілячись! – сказав він. – Ну, що ж – випиймо за відкриття сезону полювання на щурів! Це найщасливіший день у моєму житті.

– Мені б ваш ентузіазм! – усміхнувся я невесело. – Що таке один щур, коли їх тисячі?

– Зараз буде на сотню менше, – одрізав він і з тими словами витяг із шафи автомата.

– Тату, що ти надумав? – сполошилася дівчина.

– Маленька розвага, – кинув їй батько. – Можу я собі дозволити маленьку розвагу після стількох літ принижень?

Ударом кольби висадив шибу й послав чергу в саму гущу вишкірених щурів, котрі обсіли вулицю. Я побачив, як цвиркає кров, як злітають у повітря лапки, голови і шматки шкури. Щури, збожеволівши від несподіванки, металися в різні боки, вилазили одні на одних, даючи змогу одній кулі прошити відразу кількох.

Постріли шматували їх без жалю, перетворюючи на криваву спінену масу, яка вищить і стогне. Дивитися на це було гидко, і я врешті відвів очі. Але це тільки початок. Подібне видовище супроводжуватиме мене доти, доки я або згину, або виберуся з цього триклятого міста. Тільки йдучи по трупах щурів, можна буде порятуватись. Найгірше, що я сам змушений буду стріляти у ці хижі створіння.

Автомат змовк. Диск спорожнів і старий пошпурив його на вулицю. В очах його світилася невимовна втіха.

– Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розм’якати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда… Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!

– Чому ви так