Кетрін Стокетт - Прислуга

каже він, і його тіло розслаблюється. — Слухай, я попереджав Гіллі, я не готовий до цих клятих побачень.

— Не треба… — кажу я, відходжу від нього та повертаюся до будинку.

У неділю вранці я встаю рано, ще до того, як прокинуться Гіллі з Вільямом і діти, перед тим, як усі вирушатимуть до церкви. Я їду додому, а позаду мене торохтить трактор. Від запаху добрив почуваюся так, наче у мене похмілля, хоча вчора не пила нічого, крім води.

Учора вночі я повернулася до будинку Гіллі, Стюарт ішов за мною. Я постукала у двері спальні й попросила Вільяма, в якого вже був повний рот зубної пасти, відвезти Стюарта додому. І перш ніж він щось відповів, я попрямувала нагору, до кімнати для гостей.

На ґанку переступаю татових собак, заходжу до будинку батьків. Побачивши маму, обіймаю її. Вона намагається випручатися:

— Ти підхопила від Гіллі шлунковий грип?

— Ні, все добре.

Я би хотіла розповісти їй про минулу ніч. Я почуваюся вин­ною, що не надто чемна з нею, не потребую її, доки в мене не виникає якась проблема. Почуваюся зле, бо хочу щоби замість неї тут була Константін. Мама пригладжує моє розкошлане вітром волосся, бо воно додає до мого зросту ще десь два фунти.

— Ти впевнена, що все добре?

— Мамо, все гаразд.

Я занадто втомлена, щоб опиратися. Мені боляче, ніби хтось ударив мене в живіт. Чоботом. І біль не минає.

— Знаєш, — каже вона, усміхаючись, — гадаю, вона Карлтону підходить.

— Добре, мамо, — погоджуюсь. — Я справді рада за нього.

Наступного ранку об одинадцятій годині дзвонить телефон. На щастя, я на кухні й беру слухавку.

— Міс Скітер?

Я не рухаюсь. Потім кидаю погляд на маму, що за обіднім столом вивчає свою чекову книжку. Паскаґула дістає з духовки печеню. Я йду до комірчини й зачиняю двері.

— Ейбілін? — шепочу.

Якусь секунду вона мовчить, а потім у неї вихоплюється:

— А якщо… якщо, якщо вам не сподобається те, що я розповім? Я маю на увазі про білих.

— Я… я… про це не думаю, — говорю. — Неважливо, що я відчую.

— Але як я можу знати, що ви не розсердитеся, що це не обернеться проти мене?

— Я не знаю… Гадаю, ви просто мусите… повірити мені. — Я затримую дихання, сподіваючись, чекаючи. Зависає довга пауза.

— Бог милосердний. Думаю, я зроблю це.

— Ейбілін. — Моє серце шалено калатає. — Ви не уявляєте, як я ціную…

— Міс Скітер, ми повинні бути дуже обережними.

— Ми будемо, я обіцяю.

— І ви зміните моє ім’я. Моє, міс Ліфолт, усіх.

— Звичайно. — Я мала сказати про це. — Коли ми можемо зустрітися? Де ми можемо зустрітися?

— Не можна зустрічатись у білому кварталі. Мабуть… треба зустрітись у мене вдома.

— Ви знаєте ще когось із служниць, хто би зацікавився? — прошу я, хоча місіс Стайн погодилася прочитати тільки одну розповідь. Але я повинна бути готова, якби раптом їй сподобалось.

Якусь мить Ейбілін мовчить.

— Думаю, я могла би попитати Мінні. Але вона не в захваті від того, щоб говорити з білими.

— Мінні? Ви маєте на увазі… колишня покоївка місіс Волтер, — здогадуюсь я, відчуваючи раптом, який це крутий поворот. Я б улізла в життя не лише Елізабет, а й Гіллі.

— Мінні має якісь історії. Ага, справді.

— Ейбілін, — кажу. — Дякую. Дуже дякую.

— Так, мем.

— Я просто… Я повинна вас запитати. Що змусило вас передумати?

Ейбілін навіть не замислюється.

— Міс Гіллі, — відповідає вона.

Я замовкаю, розмірковуючи про Гіллину «санітарну ініціативу», і звинувачення покоївки в крадіжці, і всі ці розмови про хвороби чорних. Її ім’я пролунало безлико й гірко, як поганий пекан.

Мінні

Розділ 10

Приходжу на роботу, а в голові лиш одна думка. Сьогодні перший день грудня. І поки решта Сполучених Штатів скидає пил із різдвяних шопок і витягує зі скринь старі смердючі панчохи, я очікую на зовсім іншого чоловіка. Це не Санта-Клаус, не маленький Ісусик. Це містер Джонні Фут-молодший, який у Святвечір дізнається, що Мінні Джексон — його служниця.

Чекаю на двадцять четверте число, як на дату суду. Не знаю, як учинить містер Джонні, коли дізнається, що я працюю в його домі. Може, скаже: «Чудово! Приходь прибирай на моїй кухні коли завгодно! Ось гроші!» Але я не така дурепа. Усі ці таємниці викликають підозри, що він не усміхнений білий, який хоче підвищити мені платню. Великі шанси, що на Різдво я взагалі залишуся без роботи.

Ця невідомість догризає мене, та я знаю напевне (місяць тому вирішила), що є більш гідні способи померти, ніж отримати серцевий напад, сидячи навпочіпки на кришці унітазу у вбиральні білих. І після всього цього — то навіть не містер Джонні прийшов додому, а клятий інспектор.

Але коли все закінчилося, легше не стало! Найбільше мене налякала міс Селія.

Пізніше, під час уроку кулінарії, нею тіпало так, що вона не могла навіть ложку солі набрати.

***

Уже понеділок, а я все думаю про онука Ловенії Браун, Роберта. У ці вихідні його виписали з лікарні. Він живе у Ловенії, тому що його батьки померли. Учора ввечері, коли я зайшла до них з карамельним тортом, Роберт лежав із рукою в гіпсі та пов’язкою на очах. «Ой, Ловеніє!» — це все, на що я спромоглася, коли побачила його. Роберт спав на дивані. Половину голови йому поголили для операції. Ловенія, попри власний клопіт, докладно розпитувала мене про мою сім’ю. А коли Роберт почав крутитися, попросила мене піти, бо той прокидається з криками. Він наляканий і постійно згадує, що тепер сліпий. Вона непокоїлася, що мене це знервує. І все це ніяк не йде з моєї голови.

— Я небавом піду до крамниці, — кажу міс Селії. Даю їй переглянути список покупок. Ми робимо так щопонеділка. Вона видає мені готівку на продукти, а я, повернувшись, тицяю їй чек. Хочу, щоб вона побачила, що все до пенні збігається. Міс Селія просто знизує плечима, та я зберігаю ті чеки в шухляді — про всяк випадок, якщо виникнуть запитання.

Мінні готує:

1. Шинка з ананасами.

2. Коров’ячий горох.

3. Батат.

4. Яблучний пиріг.

5. Печиво.

Міс Селія готує:

1. Масляні боби.

— Але я вже готувала боби минулого тижня.

— Спробуйте ще раз, потім і решту навчитесь.

— Гадаю, так буде краще, — погоджується вона. — Я сидітиму та відпочиватиму, поки чиститиму боби.

Минуло майже три місяці, а ця дурненька навіть каву варити не навчилася. Витягую тісто на пиріг, хочу приготувати його перед походом до крамниці.

— А ми можемо спекти шоколадний пиріг? Я люблю шоколадні пироги.

Зціплюю зуби.

— Я не вмію готувати шоколадний пиріг, — брешу. Ніколи. Ніколи після історії з міс Гіллі.

— Не вмієте? Боже, а я гадала, ви вмієте все. Може, дістанемо рецепт.

— А які ще пироги ви їсте?

— А як щодо персикового, що ви якось готували? — питає вона, наливаючи собі в склянку молока. — Той був