Кетрін Стокетт - Прислуга

— Шість, — вимовляє вона так, наче сама дивуючись.

Якусь секунду ми просто дивимось одна на одну. Гіллі радісно верещить, і я у відповідь усміхаюсь. Гіллі ніколи не давала мені більше, ніж чотири.

Коли ми повертаємось до вітальні, Вільям показує пальцем на Стюарта.

— Я збираюся балотуватися на це місце, і, їй Богу, з твоїм татом…

— Стюарте Вітворт, — оголошує Гіллі, — хочу відрекомендувати вам Скітер Фелан.

Він устає, й на хвилину в моїй голові стає зовсім тихо. Я щосили змушую себе просто стояти й чекати, поки він мене розглядає.

— Стюарт тут ходив до школи університету Алабами, — каже Вільям і додає, — Ролл Тайд.

— Приємно познайомитися. — Стюарт скупо мені всміхається. Потім він довго сьорбає свій напій, я аж чую, як лід цокає об його зуби. — То куди ми їдемо? — запитує він Вільяма.

Ми беремо «олдсмобіль» Вільяма та вирушаємо в готель «Роберт Е. Лі». Стюарт відчиняє мені дверцята, сідає позаду поруч зі мною, а потім перехиляється через сидіння й усю дорогу розмовляє з Вільямом про сезон полювання на оленів.

За столом він подає мені стілець, і я сідаю, усміхаюся та дякую.

— Щось вип’єте? — запитує він, не дивлячись у мій бік.

— Ні, дякую. Просто води, будь ласка.

Він повертається до офіціанта й замовляє:

— Подвійний старий «Кентукі» та воду окремо.

Думаючи, що вже минуло трохи часу після того, як він випив п’ятий бурбон, я озиваюсь:

— Гіллі розповідала, що у вас нафтовий бізнес. Це має бути цікаво.

— Гроші — це добре. Якщо це те, про що ви питаєте.

— О, я не… — Але я зупиняюся, бо він на щось задивився. Піднімаю голову й бачу, як він оглядає жінку у дверях — пишно­груда білявка з червоною помадою й у вузькому зеленому платті.

Вільям повертається й зауважує, на що дивиться Стюарт, але швидко відвертається. Він легенько хитає до Стюарта головою «ні», а я бачу, що на вулицю виходять колишній хлопець Гіллі, Джонні Фут, зі своєю новою дружиною Селією. Вони йдуть, а ми з Вільямом переглядаємося, радіючи, що їх не ­бачила Гіллі.

— Господи, та дівчинка така гаряча, як асфальт у Туніці, — бубонить під ніс Стюарт, і, гадаю, саме тоді мені стає байдуже, що відбувається.

Якоїсь миті Гіллі дивиться на мене, щоб зрозуміти, що твориться. Я всміхаюся, ніби все гаразд, і вона всміхається у відповідь, втішена, що все спрацьовує.

— Вільяме! Щойно зайшов віце-губернатор. Поговорімо з ним, перш ніж він присяде.

Вони двоє відходять, залишивши нас, двох закоханих, сидіти по один бік столу та споглядати щасливі пари в залі.

— Тож, — починає він, ледь повертаючи голову. — Ви коли-небудь бували на якійсь футбольній грі Алабами?

Я не була навіть на університетському футбольному полі, хоча воно всього лише за п’ять тисяч ярдів від мого ліжка.

— Ні, я не футбольний фанат. — Зиркаю на годинник. — Іще тільки чверть по сьомій.

— Так, — він розглядає напій, принесений офіціантом, так, наче хоче випити його до дна. — То як ви проводите час?

— Я пишу… колонки про утримання дому. У «Джексон джорнал».

Він морщить чоло, потім сміється.

— Утримання дому. Ви маєте на увазі… домогосподарство?

Я киваю.

— Ісусе. — Він розмішує напій. — Не можу вигадати нічого гіршого, ніж читати колонку про те, як навести лад у будинку, — каже він, і я помічаю, що його передній зуб трохи кривий. Я дуже хочу вказати на цю ваду, але він закінчує свою думку, — мабуть, гірше тільки писати її.

Я просто на нього дивлюсь.

— Звучить, як хитрість, щоб знайти чоловіка. Стати експертом із домогосподарства.

— Ну, мабуть, ви — геній. Ви вирахували всю мою схему.

— Це те, чого навчаються жінки в «Оле Міс»? Професійне полювання на чоловіків?

Я остовпіло втуплююся в нього. Я, можливо, кількадесят років не ходила на побачення, але за кого він себе має?

— Вибачте, а ви в дитинстві головою не вдарялися?

Він кліпає, а потім уперше за вечір сміється.

— А вам що до того? — відрубую я. — Якщо хочу стати журналістом, треба з чогось починати. — Гадаю, що насправді я справила на нього враження. Але потім він підсуває до себе напої, і це враження зникає.

Ми вечеряємо, і в профіль я бачу, що його ніс трохи загострений. Його брови занадто товсті, а світло-каштанове волосся занадто грубе. Ми мало розмовляємо, принаймні одне з одним. Гіллі щебече, кидаючи нам фрази, як-от:

— Стюарте, Скітер живе на плантації на північ від міста. Хіба сенатор не виріс на арахісовій фермі?

Стюарт замовляє ще випивки.

Коли ми з Гіллі йдемо до туалету, вона оптимістично мені всміхається:

— То як тобі?

— Він… високий, — кажу я, здивована, що вона не помітила, що мій кавалер не лише невимовно грубий, а й п’яний як чіп.

Нарешті трапеза завершується, і вони з Вільямом ділять рахунок на двох. Стюарт устає та допомагає мені з верхнім одягом. Принаймні, у нього хороші манери.

— Ісусе, я ніколи не зустрічав жінки з такими довгими руками, — зауважує він.

— Ну, я ніколи не зустрічала нікого з такими проблемами з алкоголем.

— Ваше пальто тхне, як… — він нахиляється та кривлячись, нюхає його. — Добрива.

Він іде до туалету, а я воліла б щезнути.

Їдемо в машині й усі три хвилини мовчимо. І видається, що надзвичайно довго.

Ми повертаємося до будинку Гіллі. Виходить Юл Мей у білій формі та говорить:

— Усе добре, уже сплять, — і через кухонні двері вислизає з будинку. Я йду до ванної кімнати.

— Скітер, а чому б тобі не відвезти Стюарта додому? — питає Вільям, коли я повертаюсь. — Я втомився, Гіллі, а ти?

Гіллі дивиться на мене, ніби намагається з’ясувати, чого хочу я. Гадаю, я чітко дала це зрозуміти, коли просиділа у ванній десять хвилин.

— Ви… без машини? — запитую я в повітря перед Стюартом.

— Думаю, мій кузен неспроможний сісти за кермо, — сміється Вільям.

Усі знову мовчать.

— Я приїхала вантажівкою, — починаю я. — Я би не хотіла, щоб ви…

— Підходить, — кидає Вільям, ляскаючи Стюарта по спині. — Стюарт не проти прокататися в кузові вантажівки, чи не так, друже?

— Вільяме, — запитує Гіллі, — а чому ти не відвезеш, а Скітер теж може прокататись.

— Не я, я сам надто п’яний, — відмовляється Вільям, хоча щойно віз нас додому.

Нарешті я просто виходжу за двері. Стюарт прямує слідом за мною, ніяк не коментуючи того, що я не припаркувалася ні перед будинком Гіллі, ні не на її заїзді. Наближаємось до моєї вантажівки, зупиняємось і споглядаємо п’ятнадцятифутовий трактор, причеплений до автомобіля.

— Ви самі притягли сюди цю штуку?

Я зітхаю. Мабуть, це тому, що я висока й ніколи не почувалася тендітною й особливо жіночною, але цей трактор. Це вже занадто.

— Це найсмішніше, чорт забирай, що я коли-небудь бачив, — видає він.

Я відступаю від нього.

— Гілл, може вас підвезти, — кажу я. — Гіллі вас підвезе.

Він повертається й пильно дивиться на мене, я впевнена, уперше за вечір. Через кілька довгих митей мої очі наповнюються слізьми. Я так утомилась.

— А, чорт, —