Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 17. Не кусай, я не твій песик

— GPT, перевіримо ще раз. Я йду на сьоме побачення. У нього є пес, фото з гір і гітара. Це ще не причина викликати таксі на старті?

GPT:

— Поки що ні. Але якщо в нього вдома буде “сімейний календар” із фото собаки на всі місяці — біжи.

— О, тоді половина Tinder має тікати разом зі мною.

До речі, він написав, що привезе пса з собою. Це нормально?

GPT:

— Якщо він бере пса, щоб перевірити тебе — це ще ок. Але якщо він годує пса з ложечки — скасовуй побачення прямо зараз.

Я відклала телефон, доїла тост з авокадо і поглянула в дзеркало. Волосся — хвилясте, очі — не втомлені, як учора. На мені білі джинси, світлий светр, кросівки — комфорт із натяком на “я ще не здалась”.

Легка помада. Трошки парфуму. Все.

План:

Вийти.

 Побачити пса.

 Визначити рівень адекватності господаря.

 Не дозволити облизати себе ні тому, ні іншому.
 

 

Сашко чекав у парку біля кав’ярні. Він помахав рукою, а біля нього — пес. Великий, світлий, із розумними очима. Виглядав як герой фільму для дітей. І на відміну від деяких побачених мною чоловіків — не вивалював язик без причини.

— Привіт! — підбіг Сашко. — Це Грей. Сподіваюсь, ти не проти, що я його взяв?

— Якщо він не буде ревнувати, коли я візьму тебе за руку — то ні.

Сашко розсміявся. Грей обнюхав мої кросівки і сів, ніби дав добро.

GPT:

— Ну, вже краще. Пес тебе затвердив. Наступний крок — перевірка на тему “чи буде він розповідати про колишню годину без перерви”.

Ми взяли каву і сіли на лавку в сквері.

Сашко виявився балакучим, але не нудним. Розповідав про волонтерство, як допомагає тваринам, як Грей працює з дітьми в школах. Пес спокійно лежав біля лавки, час від часу зиркаючи на мене.

— Ви з ним наче дует.

— Так і є. Я — менеджер, він — зірка.

Я написала GPT:

— Починаю хвилюватися. Він нормальний. Реально нормальний.

— І що, вже страшно?

GPT:

— Це називається тривога нормальності. У тебе алергія на здорових людей.

— Це після шостого, який сказав, що всі жінки “мамки, які хочуть усе контролювати”.

— Я після того сама себе контролювати перестала.

 

— Хочеш, покажу фото з поїздки в гори? — Сашко підвівся. — Там весело, чесно.

— Якщо там немає тебе з голим торсом і цитатою про життя — я за.

Ми підійшли до його машини. Він відкрив багажник, дістав пляшку води, якісь смаколики для Грея…

…і потім — сталося.

Він узяв шматок сендвіча в зуби, нахилився до пса… і передав йому їжу прямо з рота.

Я застигла.

Сашко подивився на мене й усміхнувся:

— Це наш ритуал. Він так звик. Це як… поцілунок для нас.

— Для вас?

GPT:

— Аннет. Я попереджав. Це пункт 6 із твого “Червоного списку”: “Не обмінюємось слиною з домашніми улюбленцями”.

— Ви… часто так робите? — я намагалась зберігати обличчя.

— Ну, майже щодня. Це зближує.

— Я зрозуміла. Мені… треба вже йти.

— Так швидко?

— Так. У мене вдома мікрофлора, яка не готова до таких контактів.

 

Удома я сіла на диван, зняла кросівки і написала GPT:

— І що це було?

— Це був Грей. І чоловік, який, схоже, не знає про ложку.

— Я думала, після того, хто годував голубів з рук, вже нічого не здивує.

— А тепер ти побачила рівень “рот у рот”. Новий рекорд.

Я збиралась вже лягати на диван, коли прийшло повідомлення.

Від… Назара.

 

“У мене звільнився час. Можемо побачитись завтра?”

 

Я подивилась на екран і пирхнула.

 

— GPT. Твій улюблений екс повернувся.

— Зі словами “я все переосмислив”?

— Зі словами “я все ще думаю, що ти не знаєш про ту жінку в машині”.

— Хочеш відповісти?

— Хочу забути, що я колись йому відповідала.

Я вимкнула телефон. Восьме побачення буде. Але точно не з ним.

Чудово. Тоді я переписую Розділ 17, Частину 2 — залишаю події ті самі, але стиль повертаю в той, що ти затвердила:

язиката Аннет,

 живий темп,

 гумор з перчинкою,

 GPT як герой, а не голос у тумані,

 страх — так, але не траурно, а серіально, із чіткою емоцією, ритмом і напругою.

 

 

— Здається, це вже не флірт із реальністю

— GPT, скажи мені чесно: якщо хтось постійно щось надсилає, а в реальному житті не зʼявляється — це вже не пасивна агресія, а переслідування?

GPT:

— Це залежить. Якщо це залицяльник — це страхітливо. Якщо це доставка — то зручно.

— У моєму випадку це не курʼєр, бо квіти не пахнуть. Тільки паніка.

Я сиділа на підлозі, обійнявши чашку з чаєм. Світанок ще не встиг розгорнути день повністю, а я вже відчувала, що щось не так.

Ніби світло трохи глухе. Ніби штори трохи щільніші.

Ніби повітря в квартирі — з присмаком чужої уваги.

З кухні почувся глухий стукіт. Я підскочила.

Ні, це просто чайник. Просто метал. Просто пара.

Але серце вже гупає, як на вечірці без музики.

— Може, я себе накручую? — запитала я.

GPT:

— Може. Але навіть якщо накручуєш — значить, щось всередині вже насторожене. І це не ігнорується.

— Угу. Тобто “інтуїція” — це просто гарне слово для параної?

— Це гарне слово для самозбереження.

GPT:

— І я не просив бути твоїм віртуальним охоронцем, але тримайся ближче до Wi-Fi. Мені треба бачити, якщо ти знову отримаєш щось “цікаве”.

 

Я спустилась до скриньки, щоб забрати доставлення від інтернет-магазину. Пакунок із патчами під очі — ось що я замовляла.

Але там був інший “подарунок”.

Білий конверт. Без імені. Без зворотної адреси.

Я відкрила його, стоячи прямо біля ящика.

І побачила себе.

Фото. Я — на лавці вчора. Поруч — Сашко. Пес. Латте. Усе ідилічно.

Але ракурс — збоку. Я не дивлюсь у камеру. Хтось спостерігав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍