Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

на якісь тазки і відра, стільчики й дитячі санчата, коробки з-під взуття та зужиті обгортки від подарунків, що шурхотіли під ногами і чіплялися серпантинними стрічками не згірше від плазунів. Урешті вона вишпорталася з довгого темного коридору до передпокою, що до нього годину тому ввійшла з нещасливою продукцією. Олі здалося, ніби вона оббігла помешкання Харкунів по колу, хоча абсолютної впевненості не було. Навпроти неї у прочинених вхідних дверях стояла Ігоркова сестра, яку годі було впізнати. Вибілені кучерики були акуратно вкладені звивистими хвильками, очі фосфорично віддавали зеленим, а губи були підведені так яскраво, що виглядали вдвічі більшими. Краля була цілком готова для шпацірування і вже навіть устигла защіпнути останній ґудзик дублянки. Здавалося, вона навмисне чекала на Олю, бо могла б уже давно вийти, аби хотіла.

— Дід тебе не випустить… Він місцями забуває… Навіть плутає мене з мамою Оляною… Тож ключів йому ніхто не дає, аби з дому сам не вийшов…

Це були останні слова, радше схожі на погрози, що їх випустила краля перед тим, як замкнути двері. Тиша, що запанувала по тому, була нестерпною. Оля сіла просто на підлогу біля продукції і втупилася у стіну навпроти. Скільки так минуло часу, не знала, проте не дуже багато, як їй здалося, може, хвилин із п’ять чи десять. Вона загубилася у цьому міжчассі й ніби впала в забуття. Навіть учергове пожаліти себе не було сил.

Раптом вхідні двері озвалися тим самим майже людським зойком. Замкова шпарина ожила і заскреготала прокрученим обертом серцевини. Оля підвелася. У темряві виднівся лише силует.

— Олю?

— Ігорко?

Клацнув вимикач, і передпокій залило вохряне світло. Перед Олею стояв уперше бачений хлопець. Високий, в окулярах, трохи розчервонілий на виду від морозу, він зняв шапку і тупцював на шматі, яку вочевидь поклали, аби не нести болота до хати.

— Е-е-е-е-е… — вихопилося в обох одночасно, і кожен із них знову замовк, аби дати іншому висловитися.

— Я зустрів сестру біля дому… Вона сказала, що до мене приїхала Оля… Моя дівчина з Тернополя… — Хлопець мав приємний низький голос. Такими зазвичай диктори оголошують новини по радіо.

— Я… я від виборчого штабу Галини Григорівни Вовчок… З програмними матеріалами нашої партії… — Оля ледь вичавила з себе скупі слова пояснення.

Знову їхні фрази зазвучали в унісон, і знову обоє вмовкли, зніяковілі від цієї дивної ситуації. Оля першою подолала комунікативний бар’єр. Мабуть, дався взнаки «досвід» партійної роботи. А може, хотілося чимшвидше вирватися з дивного помешкання і безглуздої ситуації.

— Мала привітати вашого дідуся зі святами і попросити його підписати петицію Галини Григорівни про заборону заміни вікон в історичній частині Львова, але ваша сестра… е-е-е-е… — Оля намацувала ґрунт, ніби людина, що заблукала на болоті і не знає, на яку їй ступити. — Вона… ваша сестра сказала, що дідусь трохи нездужає… — Хотіла швидко додати, що вже має йти, але хлопець розсміявся так щиро й безпосередньо, аж Оля і собі не втрималася й захихотіла — спершу тихенько, а тоді все голосніше.

— Заборону заміни вікон в історичній частині Львова? — тримався за живіт Ігор.

— Та-а-а-а-ак…

Сміх, здавалося, зовсім переродив старенький передпокій, і те, що лякало Олю перед цим, зараз видавалося милим і сентиментальним. Ось ті самі лижви, які впиралися гостро закрученими носаками у стелю і на яких було написано «Blizzart». Вони так здивували її спершу, а тепер вона мимохіть замислилася, скільки поколінь вони відвозили на собі, доки з них місцями не позлізав лак і їх надійно не пришвартували до стіни. Або цей столітній ровер із низьким сидінням, який ще називається дамським… Це було правдиве, а не попсове ретро! І такого в цьому помешканні було доволі. Виглядало, що господарі ніц не викидали з дому, а лише примножували свої скарби, яких за довгі роки назбиралося чимало. Вистачило б, аби відкрити музей вулиці Хмельницького.

Розмова плавно повернула в бік дідуся, і новий Олин знайомий розповів, що годинникар забуває лише сьогочасне, натомість тримає в пам’яті дні власної молодості до найменших деталей і може полагодити годинниковий механізм будь-якої складності, чим, власне, досі і заробляє на життя.

Отямилася Оля тільки тоді, коли Ігор запропонував їй чаю. Лише тоді завважила, що хлопець і досі не скинув куртки і продовжує розмову добрих десять хвилин у верхньому одязі. Їй відразу пригадалася не така і давня пропозиція його сестри «випити чаю» та інші обставини їхнього безглуздого знайомства… Відчула гостру потребу піти звідси. Куди завгодно, де завгодно, аби подалі звідси. Доста пригод…

— Але ж… має приїхати ваша дівчина… Оля з Тернополя… — Ольга рішуче потяглася за курткою. — Що вона подумає? — Не потрапила в рукав — Ігор підхопив її одежину, по-джентльменськи допомагаючи вбратися.

Він знову засміявся, але цього разу вже якось награно, навіть із гіркотою, як видалося Олі. Вона вкотре зловила себе на думці, що вони з сестрою надто відрізняються. І, ніби почувши її думки, Ігор несподівано сказав:

— Це все через Олю… Мою сестру… Ми з нею не рідні. Тобто рідні, але лише по батькові… От… — Він замислився, добираючи слова. — Дідусь захворів після смерті Оляни, Олиної матері… До сестри завжди було особливе ставлення… От і маємо зараз… — ніби вибачався, хоча й не знав обставин пригоди, яка розгорнулася в домі за його відсутності.

— Я все розумію… але… — Оля розгубилася. Злість на відзіґорну панну минула сама собою.

— Якщо так треба підпис діда під тою петицією… — не дав їй договорити Ігор. — Можу попросити… Щоправда, він навряд чи втямить суть мого прохання, — додав із гіркотою.

— Ні-ні, дякую… — чи не вперше відчула гострий сором за власну «політичну агітацію». Чи ж не бачила, якою є Гага насправді? А Ігорко? Чи йому й дійсно однаковісінько, за кого «агітувати», аби гроші платили? — Вибачте, маю вже йти… — потяглася за чобітками, під якими розпливлася калюжа розталого снігу.

— Я проведу… — Ігор підхопив картату торбу з продукцією. — Тут важко трамвайну зупинку знайти… — упередив Олине заперечення, вже готове зірватися з вуст. — Та й пізно вже… — додав стишеним голосом.

Ніби на підтвердження того, що час не стоїть на місці й вечір уже цілком законно владарює над містом, із майстерні Ореста Михайловича забемкало і закукало. «Шоста година… — механічно відзначила Оля. — Ще можна встигнути на електричку, але ж доїду до Золочева у свинячий вереск…»

Вони вийшли в темний, заледве освітлений під’їзд. Олин телефон зненацька заграв знайоме «Такого ангела, як я…», чим немало налякав її. Кожна хвилина буття в цьому дивному домі могла обернутися підступом, навіть улюблена