Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

звивалася, шукаючи потрібні слова. — Я… Ми… Ігор пішов… Але прийшла його дівчина… Це все Ігор! От! — Здавалося, Ігоркова сестра врешті намацала ту саму соломинку, за яку воліє вхопитися кожен із тих, кому не хочеться потонути у власних брехнях.

— Дівчина нашого Ігоря? Справді? — Старий підніс на лоба окуляр і втупився в Олю. Він їв її очима так само, як це робила його онука п’ять хвилин тому в передпокої.

— То вже! Скільки ми слухали про ту Олю, нє? Нарешті випала нагода познайомитися… — Краля відступила до дверей і вже звідтам накручувала урочистість на віднайдений янгольський голосок. — Наш любий дідуньо Орест Михайлович… Дівчина нашого Ігоря Ольга… — представляла підкреслено театрально, ніби глузуючи.

Олі здалося, що голос тезки звучав нещиро і награно, і зовсім не це вона сказала б, аби на те її воля. Нараз відчула, як гаряча барва заливає вже її обличчя. Воліла б провалитися крізь землю… Натомість дідусь, як виглядало, утішився від почутого. Вдоволено крекчучи, виліз з-за столу і підійшов до Ольги, злегка схилив голову в шанобливому поклоні, а по тому нахилився ще нижче й поцілував їй ручку. Все це було так природно, без жодної тіні штучності, що Оля, не звикла до подібних китайських церемоній, не відчула нових незручностей від такого прояву уваги. Краєм ока вона завважила, як презирливо скривилися губки її візаві.

— Дуже-дуже радий нашому знайомству… кхе-кхе… — Орест Михайлович злегка прокашлявся, прочищаючи горло. — Сподіваюся, ми будемо мати приємність бачити вас сьогодні на святковій вечері? У нас справжній Святвечір. Оляночка з Ігорчиком навіть кутю готують. Так, Оляночко? — звернувся він до онуки.

— Авжеж… Авжеж готуємо… Ігорчик побіг за маком… — знову солодко й нещиро защебетала краля. — І, звісно, Ольга лишиться в нас на вечерю! Недурно ж вона аж із Тернополя до нас їхала, нє? — Тезка з показовою люб’язністю взяла Олю під руку й оголосила дідові, що вони підуть на кухню і більше йому не заважатимуть.

«Який іще Тернопіль? Чого я мала звідтам приїхати?» — Оля не могла жодним логічним чином пояснити останню фразу Ігоркової сестри, а та тягла її далі, углиб помешкання, ні на мить не пускаючи руки. Врешті вони опинилися на кухні, так само захаращеній старими речами, як увесь цей дім загалом. У кутку примостилася ніким не рушена ще з минулого століття грубка, обкладена зеленувато-жовтими кахлями. Але роздивитися її не було як. Вікно кухні виходило на інший бік вулиці і майже не пропускало денного світла, бо його, за незбагненним задумом архітектора, затіняв ріг будинку.

— Сідай… — Краля грубо штовхнула Олю — від її показової люб’язності не лишилося і сліду.

Оля приземлилася на дерев’яний стільчик біля столу, що його заради свята вкрили білим обрусом, вишитим зеленими дубовими листочками і делікатними бурштиновими жолудями між ними. На столі красувався прозорий глечик із узваром і в окремих полумисках стояли зварена яра пшениця і промиті родзинки для куті.

— Ну? — Ігоркова сестра врешті ввімкнула світло, і навколо ніби стало більше місця. — І який відкат тобі пообіцяв братік? — Вона нависла над Олею, ніби скеля, усім своїм виглядом демонструючи, що викрутитися чи надурити її не вийде.

— Відкати? Це від розданих флаєрів чи від каструлі? — Оля чесно намагалася дати відповідь, хоча й нічого не розуміла.

— Які ще флаєри? Не вдавай із себе дурненьку! — Ігоркова сестра забігала невеличкою кухнею, дивом оминаючи гострі кути дрібненьких стільчиків і тумбочок, якими був заповнений увесь вільний простір. Урешті спинилася біля старовинного креденсу, висунула одну з шухлядок і, трохи порившись у ній, вийняла пачку сигарет. — Це ти перед дідом можеш комедію ламати… А я тебе наскрізь бачу! — Краля відчинила кватирку і видихнула цигарковий дим на вулицю.

Окреслений квадрат вікна швидко чорнів, убираючи перші зимові сутінки, і на його фоні голова Олиної тезки вже не світилася золотавим світлом, а дві спіральки над її чолом випиналися, мов правдиві ріжки.

— Ще скажи, що любиш Ігоря! — Краля звузила очі. — Типу закохалася в нашого ботаніка? — востаннє видихнула в зимове, хрумке від морозу повітря, викинула недопалок просто на вулицю і захряснула смішну застібку-гачечок на кватирці.

— Він не ботанік! Просто… просто… цілеспрямований! — Оля скочила на рівні. Їй зовсім не хотілося ображати старшу сестру Ігорка, але й терпіти нападки на нього було несила.

— Авжеж… Авжеж… Цілеспрямований… Так і є… — Краля знову натягнула машкару нещирої люб’язності, яка лякала чи не більше, ніж розлючений вереск. Суть таких наглих змін Олі годі було збагнути, але гнітило передчуття того, що вони не віщують нічого доброго. Тому й наступна пропозиція відзіґорної панянки «випити чаю, поки Ігор принесе мак» видалася радше замаскованим підступом, ніж щирим бажанням догодити гості.

Мідний чайник із красиво вигнутим тоненьким носиком шумів на плиті, а в голові шуміли сотні сумнівів. Ігоркова сестра вислизнула з кухні. Сказала, що переодягнеться і зачешеться до святкового столу. Оля була не проти, навіть раділа з її відсутності. Користуючись із того, що ніхто не нависав над нею, почала складати події всього дня, мов дитячі пазли, аби створити цілісну картину. Щось муляло. Дві деталі… Різні на перший погляд, але водночас такі, що становили ціле, доповнювали одна одну. Це були куценькі хвостики двох останніх «офісних» фраз: чуте від Ігорка по телефону «ще передзвоню» і від Рудницького особисто «ніхто в Харкуна не відчиняв, проте на Святвечір хтось має бути обов’язково». Звідки Степан міг знати, що на Святвечір «хтось має бути обов’язково»? А Ігорко? Він, як виглядає, був у цьому помешканні перед Олею, попередив про її прихід і мав їй іще щось сказати особисто, якби не обірвався дзвінок. Це несказане муляло, бо становило опущений фрагмент, який мав усе розставити по місцях.

Подзвонити Ігоркові і спитати? Чи не треба? Адже він, зі слів сестри, скоро має прийти…

Довго дивилася на телефон. Закипів чайник. Встала і вимкнула газ. Знову дивилася на телефон, ніби гіпнотизуючи. Наважилася набрати номер Ігорка, але обпеклася стандартно неграмотним «абонент знаходиться поза зоною зв’язку». Хай би Ігорко чимшвидше знайшовся, хоч би де перебував у цей час!.. Вдихнула повні легені повітря і набрала ще й Степана Рудницького, хоч він чітко наказав «не турбувати, а відзвітувати після свят». Степан теж був загубленим у часі і просторі й не міг «знайтися», хоча був не річчю, а живим чоловіком із плоті і крові.

— Гей… Чуєш? — долинув голос тезки десь із надр помешкання. — Я йду… Бо поспішаю на зустріч… Сиди й чекай свого Ігорка!

Ольга рушила на голос, весь час наштовхуючись у темряві