Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— У твоєму близькому колі — зрадники.

Його скуйовджене волосся спадало на похмуре обличчя. Без цієї зухвалої усмішки він виглядав більш живим і справжнім, більш вразливим.

— О, це так очевидно, — навіть у його голосі відчувалася втома від цього факту. — У королів завжди є вороги.

— Чому ж ти такий засмучений? Через те, що вбивці не вдалося закінчити свою роботу?

Втомлений хмик.

— Смерть була б для мене великим подарунком. Розчарована?

— Можливо. Я б могла тобі допомогти… змінити пов’язку. — запропонувала я, підвівшись на руки.

— Мені не потрібна допомога, — відрізав він. — Переймайся за себе.

— Зізнавшись у своєму безсиллі, боїшся, що корона впаде з голови? — прямо запитала я.

— Мене королем робить не корона, — його голос став цинічним, з відтінком темного гумору. — А… мої дії.

— Це ти похвалився досягненнями? — запитала я, повертаючи йому його ж тон. — Чи ти вже достатньо втратив крові, від чого в тебе помутніння розуму?

— Насправді ж я ніколи її не носив, — задумливо продовжував бубоніти. — У діда вона завжди була на голові, він навіть срати ходив не знімаючи.

— Куди подівся той ліцемірний покидьок зі зверхніми репліками?

Він мовчав. І в цій тиші тільки крапання води зі стелі, що лунало немов цокання годинника в порожній кімнаті.

— Чи не для цього ти мені не дав померти? Щоб я не дала померти тобі? Не мовчи, Деметрус.

— Це вже не важливо… — пролунало нарешті, його голос був тихим, сповненим фаталізму. — Ми всі помремо, коли сюди прийде Гарнагат. А ти залишишся сама із потворами. І тепер світ буде належати їм.

— То справа в потворах чи в чомусь особистому? — я не відступала, намагаючись знайти справжню причину його слів.

— Думаєш розговорити мене, Іріс? Не забувай хто я, — його голос став грубим, у ньому знову прорізалися сталеві нотки.

— І хто ж ти насправді? — я прийняла його виклик. — Будеш зараз погрожувати драконівським вогнем? Чи переловиш усіх чудовиськ в окрузі й будеш мене змушувати дивитися їхню страту? Це тобі не допоможе.

Гуркіт пронизливий, ніби розбилося десяток скляних ваз, пролунав у сусідній кімнаті. Звук був різким, несподіваним, він розірвав тишу, змусивши серце застрибати. Я одразу зав’язала стрічки на голові, хапаючись за кинджал. Деметрус повільно підвівся і, тримаючи меча напоготові, обережно пройшов до дверей. Він заглянув у середину і зник. І більше не звуку. Лише тиша, що знову лягла важким покривалом.

— Деметрус? — прошепотіла я, намагаючись почути його крізь тишу. — Деметрус? Усе добре?

Його що там уже зжерли? Невже все так просто закінчилося?

— А! Мене вбивають! — театрально відповів він, виглядаючи з проходу, із широкою, хоча і блідою усмішкою. — Справжній кровожерливий звір… Дивись, кого знайшов.

За загривок він тримав кошеня, маленьке живе створіння, що пережило трагедію. Його очі були великими й переляканими, сам увесь брудний. Звідки він тут взявся?

— Не думав виступати на вулицях? — в’їдливо запитала я. — У тебе талант.

— Але ж ти турбувалася, Іріс, — ухвало усміхнувся він, ховаючи кошеня собі під плащ, дбайливим, несподіваним для нього рухом. — Зізнайся.

— Ти ухиляєшся від теми. Сподіваюся, це живе створіння не спіткає така сама доля, як і ті квіти в теплиці.

— Спробуй відпочити, — його тон змінився, став офіційнішим, ніби розмова про особисте закінчилася. — Завтра нас очікує важка дорога.

На цьому наша розмова закінчилася.

Він сів у свій куток про щось міркуючи, дивлячись у нікуди. Тінь та мовчання знову огорнули його, немов ховаючи від світу.

Я відчувала до цього чоловіка змішані емоції. А найбільше була спантеличена побачити його з іншого боку. Мені хотілося його ненавидіти. Люто, ненависно. Щоб усе було просто. Але разом із тим ця дурна риса характеру — намагання дивитися на все ширше, з розумінням та аналізом — змушувала проникнутися до цього мерзотника. Не просто ж так я підставилася під клинок замість нього. Це не було поривом героїзму. Я не хочу, щоб він помер. Не через те, що він добрий чи цього заслуговує. Людям потрібен такий лицемірний і жорстокий володар. Можливо, тільки такий і зможе стримати жах, що насувається. Можливо, тільки такий і потрібен цьому світу.

***

Відновлення забирало занадто багато сил, тому за своїми міркуваннями не помітила, як заснула, провалившись у темряву без сновидінь. Можливо, тільки на кілька годин, але розплющивщи очі, помітила, що ще темно, небо затягнуто густими хмарами, ховаючи прокляте місце від сонця.

Деметрус спав у своєму кутку, вдихаючи з тихим сопінням. Ще живий. Маленький рудий клубочок шерсті лежав у нього на грудях і муркотів, наповнюючи тишу маленьким, живим звуком. Яка мила картина. Поранений жорстокий володар і рудий кіт. Два виживших у цьому зруйнованому місці.

Я відкинула ковдру і відсунула пов’язку. Рана зникла, ніби її і не було взагалі, шкіра була гладкою та чистою. Лише слабкість нагадувала про пригоди в ночі, про біль і кров, що були зовсім нещодавно.