Анжеліка Горан - Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан

Іноді ми приймаємо погані рішення

   З часу нашої останньої розмови з Деном минув тиждень. Ми, звісно, спілкувались, але досить прохолодно. Тут і до ворожки не потрібно ходити, щоб зрозуміти, що хлопець тримав на мене образу. Він бажав не показувати цього, ховаючись за муром крижаної непідступності, та я все чудово розуміла.
   Мілана намагалася випитати в мене причину такої дивної поведінки брата. Проте я не наважувалася зізнатися в тому, що схибила. Однак довго так продовжуватися не могло. Саме тому я розповіла лайт версію подій, в котрій правда стала каменем розбрату між мною та Денисом. Подруга з розумінням поставилася до моїх слів і більше не напосідала.
   На жаль, цього не можна було сказати про Олену. Вона постійно нагадувала мені про пропозицію Антона. Не просто нагадувала, а старалася схилити до того, щоб прийняти її.
   Через це ми навіть посварилися та не спілкувалися аж два дні. Пізніше Олена перепросила за свою поведінку, а я не бажаючи роздмухувати полум'я розбрату, попросила вибачення у відповідь. Ми занадто багато пройшли разом, щоб наплювати на дружбу та й чого правду таїти — сумували одна за одною, бо були дуже близькі.
   Одним словом, життя продовжувалося навіть попри затишшя в наших з Денисом стосунках.
   Правду кажучи, я гадала, що ми зможемо це подолати,  бо свято вірила в почуття хлопця. Тому налаштовувала себе на позитив і з нетерпінням чекала на примирення.
   Так було рівно до того часу, поки мені у Вайбер не надійшло фото, що вщент розбило мої рожеві окуляри.

***Денис***
   Я сидів на помаранчевій софі в одній з піцерій Києва. Навпроти мене розмістився Бодя, що був не в надто хорошому настрої. А річ у тім, що вони з моєю сестрою планували провести цей вечір суботи разом. Однак поганець Ден вніс свої корективи.
   Богдан зараз мав вигляд багатія з дівочих серіалів. Неслухняне волосся було зачесано назад, але декілька пасом все ж вільно спадали на чоло. Біла сорочка, котру обрав друг для цього вечора й забув застебнути верхні ґудзики, вдало підкреслювала його струнке, проте не позбавлене м'язів, тіло. На правій руці юнака поблискували новенькі Ролекси, а білосніжна посмішка привертала увагу присутніх дівчат.
   До речі про них. В протилежному боці зали, за столиком розрахованим для двох персон, на нас кидали зацікавлені погляди подружки-блондинки.
   Раніше мене б це потішило. Ба більше, я б скористався нагодою та познайомився з ними. Однак зараз все змінилося. Змінився я і мої пріоритети.
   В голові постійно роїлися думки про Риту. І скільки б я не відкидав їх та не намагався зосередитися на чомусь іншому, все закінчувалося однаково — бажанням бути з нею поруч.
   Проте не все так однозначно як здається на перший погляд. Крім потягу до дівчини, я відчував образу. Через яку прийняв важке для себе рішення — відсторонитися від Рити на деякий час.
   — Ден, якщо ти знову покликав мене бухати, то скажи про це відразу. — Бодя насуплено зиркнув на мене з-під лоба. Весь його вигляд говорив про те, що він не збирався заливати моє горе випивкою.
   Я занурив долоню у волосся та замислено провів по ньому. Тим часом мій погляд ліниво блукав залою, періодично чіпляючись за предмети інтер'єру.
   Ми були в просторому приміщенні зі столиками та дерев'яними стільцями. Де-не-де розміщені різнобарвні диванчики, переважно яскравих кольорів. На високій стелі прикріплені округлі світильники, що окутують залу своїм м'яким світлом. Ніжно-персикового відтінку стіни, на яких чиясь дбайлива рука розвісила картини із зображеними на них стравами. Все тут було простим та затишним. Напевно тому я й полюбляв бувати в цій піцерії.
   — Що ж ти, Бодь, так погано про мене думаєш? — Я з докором похитав головою. —  Для залиття горя алкоголем краще обирати бари, а не піцерії. Це ж логічно, хоча б тому, що вони працюють довше. — Начепивши на обличчя маску експерта промовив я.
   Друг прицмокнув язиком, закотивши очі. — Коротше, Скліфосовський, що трапилося?
   — Оце друг... — Попри серйозність мого голосу, в очах плигали бісики.
   Богдан нахилився ближче та зобразив на обличчі щось на кшталт стурбованості. — Так краще? — Елейним тоном запитав він.
   — Ну це вже занадто солодко. — Ледве стримуючи посмішку відгукнувся я.
   — Судячи з того, що ти жартуєш, не все так погано. — Хлопець відкинувся на спинку софи та взявши до рук склянку з соком, зробив кілька повільних ковтків.
   — Потрібна твоя порада... — Я коротко розповів про свою розмову з Ритою, не забувши додати що вона спілкувалася з Антоном. — Гадаєш, накручую? — Запитав я, помітивши здивований погляд ліпшого друга.
   Той відповів відразу. — Все це якось дивно, тобі не здається?
   — Що саме? — Мої очі зацікавлено зіщулились.
   — Ну дивися... — Бодя почав пояснювати. — От як вони зустрілися? Рита ніяк не могла знайти Антона, бо "а" вона не та людина, що таке робитиме, й "б" немає зв'язків у Києві. Чого не скажеш про Антона та його батька генпрокурора.
   — Я теж про це думав і згоден, що у твоїх словах присутній здоровий глузд. Але... — Я багатозначно виставив перед собою вказівного пальця. — Чому вона погодилася на розмову? Чому не послала якомога далі? Тут відповідь може бути лише одна — немає довіри. А хіба стосунки можуть бути без довіри? — Нарешті мені вдалося промовити вголос те про що я весь час мовчав.
   — Ееее, брате, куди ти загнув... — Бодя повільно захитав головою. — А сам ти дуже довіряєш Риті? Чому не розповів їй все відразу? — Чекаючи на мою відповідь, він склав руки на грудях.
   Я відкрив рота, щоб заперечити, та саме цієї миті пролунав дзвінок телефону. Діставши з кишені смартфон, мої очі поповзли на лоба, коли я помітив ім'я на дисплеї.
   — Хто там? — Друг кивнув на айфон, що продовжував вперто пищати.
   — Ти не повіриш якщо скажу, тому поглянь. — Я розвернув екран телефону до Боді. У того вмить розширилися зіниці, неначе два чайних блюдця.
   — Відповіси? — Поцікавився товариш.
   — А слід? — Я шукав відповіді в обличчі свого друга.
   — Звісно! — Негайно вихопилося з рота хлопця, немов інакше й бути не могло. — Пред'явиш за зустріч з твоєю дівчиною та за Антонів довгий язик без кісток.
   Бодіне зауваження було резонним, тому я прийняв дзвінок.
   — Слухаю! — Занадто голосно гаркнув я в слухавку, привертаючи зайву увагу відвідувачів піцерії.
   — Так і відчувається радість у твоєму голосі. — З ноткою іронії в голосі промовив Антон, а я уявив як він шкіриться від того, що знову вивів мене з рівноваги.
   — Чого тобі?
   — Ну хіба так розмовляють зі старими друзями? — Зухвало запитав хлопець. — Ми ж не чужі люди.
   — Якщо так ти хочеш перепросити за свою паскудну поведінку на перегонах і перемивання кісток у мене за спиною, то в тебе нічого не вийде. Не вірю! Так ще Станіславський казав. Ти ж знаєш хто це? — В'їдливо поцікавився я, передчуваючи наближення буревію. Антон завжди був занадто запальним, немов бензин в який потрапив запалений сірник. Я добре це знав і намагався вивести його з рівноваги.
   — Ден, покінчімо з нашою ворожнечею?
   Цього разу Антон зміг мене здивувати. На якусь мить я завмер,  намагаючись осмислити щойно почуте питання.
   — То ти згоден, чи як? — Голос на іншому кінці слухавки нагадав, що там все ще очікують відповіді.
   — Якщо мені не зраджує пам'ять, то щось схоже ти вже казав. І тоді все скінчилося твоїми психами та не бажанням миритися з поразкою. Виправ мене, якщо я щось забув. — Цієї миті я шкодував, що Антон не бачить мого саркастичного виразу обличчя.
   — Братику, спілкування з твоєю дівчиною відкрило мені очі. Я зрозумів, що поводив себе не правильно й хочу загладити свою провину. —  Він був спокійним немов удав.
   — І ти гадаєш, що я повірю в цю маячню? Тоха, раніше ти був більш вигадливим.
   Я почув як хлопець зітхнув. — Ти мене не слухаєш. Я дійсно прагну покінчити з нашою ворожнечею, бо воно того не варте. Ден, давай зустрінемося і я обіцяю, що все тобі поясню. По телефону не реально таке обговорювати.
   Черв'ячок сумнівів вперто стояв на тому, що Антону вірити не можна. Навіть мій внутрішній голос почав бити на сполох, немов стривожено запитував чи дійсно я пристану на пропозицію колишнього друга. Мені самому не вірилося в те, що я збирався це сказати, але рішення було прийнято. Ймовірно, я пожалкую, проте це буде востаннє — останній шанс. Якщо Антон замислив знову мене обдурити, то хай начувається.
   — Куди під'їхати? — Коротко й без зайвої води запитав я.  
   Здавалося, Антон щось обмірковував, адже відповів не відразу. — Сьогодні в мене є справи, але завтра ми обов'язково зустрінемося. Згода?
   Мене все влаштовувало, тому я погодився. Наостанок ми домовилися  про місце зустрічі та час.
   Поклавши телефон на стіл поруч із собою, я перевів погляд на Бодю. Без сумніву, він чув всю нашу розмову й тепер мав що сказати. Зосереджено розглядаючи моє обличчя, друг зволікав, тож я не втримався від шпички.
   — Якщо так і далі буде продовжуватися, то в моїй голові з'явиться дірка.
   — Ти серйозно? — Все у зовнішньому вигляді Богдана кричало про його невдоволення, що межувало з глибоким занепокоєнням.
   — А що не так? — Змахнувши рукою, я удав, що не розумію до чого це питання.
   — Тобі нагадати, що трапилося, коли ти востаннє приїздив до Антона? А ситуація на перегонах? Не роби дурниць, бо це сто відсотково пастка. — Похмуро підсумував товариш.
   — Бодь, я вже вирішив і змінювати думку не збираюся. До того ж це потрібно бути геть відбитим, щоб знову зробити те, що може призвести до вельми трагічних наслідків...
   Богдан в розпачі ляснув долонею чоло. — Ден, прийди до тями. Ми зараз говоримо про Антона Іваницького — найвідбитішого хлопака з усіх кого ми знаємо. Це він винен в аварії, що забрала в Карини можливість ходити.
   — І саме з цієї причини Тоха так не вчинить. Тепер він знає до чого можуть призвести імпульсивні дії.
   Хлопець сплеснув у долоні. — Свята простота! А на перегонах Антон не знав, що ти міг розкластися десь на обочині? А коли з ножем кидався на тебе, не розумів, що може з легкістю покалічити тебе? Як друг закликаю, не йди в клітку до цієї відбитої гієни. Він щось замислив, я це відчуваю.
   На жаль, я не прислухався ні до здорового глузду, ні до Боді. І в результаті вигріб по повній. Моя самовпевненість зіграла зі мною злий жарт.
   Однак, цьому судилося трапитись у близькому майбутньому, котре мені  поки що було не відоме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍