Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

український народ відкинув люблінське розв’язання польсько-українських взаємовідносин. Хмельницький і його співробітники спершу не думали про вихід із Речі Посполитої. Їхні первісні цілі зосереджувалися на задовольнянні скарг козаків і православних і на здобутті для України якоїсь обмеженої автономії. Однак не було можливе жодне компромісне розв’язання, тому що магнати не могли примиритися із втратою своїх латифундій, захоплених козацькими і селянськими повстанцями. Від приблизно 1650 р. політика Хмельницького була спрямована на повний розрив з Польщею. Але жодна сторона не могла здобути рішучої військової перемоги, і нищівна війна протягалася. З цієї причини Хмельницький був змушений шукати чужоземної підтримки, спершу в Туреччині, а згодом у Московщині. Переяславською угодою 1654 р. Україна прийняла протекторат російського царя[37]. Гегемонія у Східній Європі пересунулася до рук Московського царства, яке незабаром мало перетворитися в Російську імперію, і польсько-литовська Річ Посполита втратила назавжди свій статус великодержави.

Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський у відповідь на підривання Московщиною автономії України, намагався ще раз домовитися з Польщею. Згідно з умовами Гадяцької унії 1658 р. Україна під назвою Руського Великого Князівства мала стати третім членом тричленної польсько-литовсько-української Речі Посполитої. Однак після десятиріччя завзятої війни взаємна ворожнеча і недовір’я стали особливо гострими. Що більше, під козацьким керівництвом постав в Україні новий політичний і суспільний устрій, не сполучений з устроєм, що панував в Польщі. Експеримент тричленної союзної держави прийшов із запізненням щонайменше на півсторіччя, і Гадяцька унія ввійшла до історії як мертвонароджена[38].

Дозвольте мені тут поставити запитання: “Що було б, якби..?” Приймаючи передумову, що розв’язання українсько-козацької проблеми було неможливе в рамках Речі Посполитої, чи не було б кориснішим для обох сторін, якби Польща погодилася на відділення України? В середині XVII ст. був шанс на встановлення незалежної української козацької держави. Це потягло б за собою, очевидно, територіальні втрати для Польщі. Однак така держава самим своїм існуванням захищала б Польщу від Османської імперії і від Росії. Якщо взяти до уваги внутрішній розвиток Польщі, ампутація український провінцій підкопала б владу магнатів, володіння яких були розташовані переважно на східних окраїнах. Це могло б затримати процес внутрішнього розкладу Речі Посполитої і уможливити конечні реформи.

Проте Польща вибрала протилежний курс і стреміла всіма доступними військовими і дипломатичними засобами до повернення втрачених українських земель. Не маючи сили відновити своє панування в Україні, Польща воліла поділити цю країну з Росією, аніж дозволити її самостійне існування. Згідно з Андрусівським договором 1667 р., Росія і Польща поділили Україну вздовж Дніпра[39]. Практично це знівечило шанси української самостійності в XVII ст. Це правда, що автономна козацька держава, т. зв. Гетьманщина, збереглася під російською зверхністю на Лівобережній Україні впродовж ще одного сторіччя. Але лівобережний гетьманат був надто кволий, щоб довго протиставлятися нівеляторським і централізаторським натискам Російської імперії Як зауважив Джордж Вернадський, збереження територіальної інтегральності України, принаймні у кордонах, встановлених за Богдана Хмельницького, було передумовою спроможності України втриматися супроти Росії[40]. (Слід пам’ятати, що козацька держава Хмельницького включала не всю етнічно українську територію, а лише три давні воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське. Західноукраїнські землі Галичини, Волині й Поділля надалі залишалися під польським пануванням.)

Польське панування не вернулося на Правобережжя негайно після Андрусівського договору. Відчайдушний опір тривав десятиріччями. Ба, на початку XVIII ст. гетьманові Іванові Мазепі вдалося тимчасово возз’єднати Лівобережжя і Правобережжя. Використовуючи велику Північну війну, Мазепа намагався, у союзі зі Швецією, визволити Україну з-під російської зверхності. Однак шведські і українські війська зазнали вирішальної поразки під Полтавою в 1709 р. Це вирішило долю не лише лівобережної Гетьманщини, але також спірної території на захід від Дніпра, яку Петро I віддав Польщі[41].

Назовні Польща могла втішатися результатами своєї конфронтації з козацькою Україною. Річ Посполита в XVIII ст. простяглася на схід аж до Дніпра, становлячи одну з найбільших держав в Європі. Але Польща зазнала такої невідшкодованої втрати населення і маєтку, що велика розлогість території країни залишалася лише пустою пам’яткою її минулої величі Відмовляючи Україні в свободі, Польща в результаті великої Північної війни опинилася в принизливій ситуації, під фактичним російським протекторатом.

Правобережна Україна, повернена таким великим коштом, надалі залишалася джерелом слабкості польсько-литовської Речі Посполитої в останні десятиріччя її існування. Впродовж XVIII ст. народні заворушення турбували Правобережжя. Українські селяни, хоч позбавлені колишньої козацької організації, не примирилися з кріпацтвом і ненависним пануванням польської шляхти. Ціла низка народних заворушень, т. зв. гайдамацьких бунтів, завершилася великомасштабним селянським повстанням в 1768 р. під назвою Коліївщина[42]. Трагічні події 1768 р. залишили глибокий слід у свідомості обох суспільств і мали ще запліднити уяву польських та українських письменників у XIX ст.[43] Постійний неспокій на польській Україні уможливлював Росії втручатися в справи Речі Посполитої. Росія з одну боку прийняла роль покровителя православ’я, переслідуваного під польським пануванням, а з другого — давала військову допомогу проти народних повстанців. Коліївщину придушили російські війська.

Іншим пам’ятним епізодом, зв’язаним з правобережною Україною, була Торговицька конфедерація 1792 р., яка відбулася в українському місті Торговиця (Targowica). Ця конфедерація була змовою егоїстичних і реакційних олігархів, які володіли латифундіями в Україні. Вона виступала проти реформ Чотирирічного сейму (1788–1792) та Конституції 3 травня 1791 р. в Речі Посполитій і віддалася під опіку Катерини II, прохаючи Росію провести збройну інтервенцію у внутрішні польські справи. Торговицька конфедерація приспішила другий поділ Польщі і занепад польсько-литовської Речі Посполитої. Окраїнні магнати, яким Польща віддала у жертву шанси на примирення з Україною, відплатили цей борг, спричиняючи розвал самостійної Польщі. Можна добачати в цьому акт історичної справедливості.

Переглядаючи справді трагічний перебіг польсько-українських взаємовідносин від Люблінської унії до кінця XVIII ст., коли дійшло майже одночасно до поділів Польщі і знесення залишків автономії козацької України, можна зробити певні підсумкові зауваги. Вільна Україна — або цілковито самостійна, або сфедерована з Польщею і Литвою в умовах справжньої рівноправності — енергійно і, може, успішно протиставлялася б була експансії Росії на захід. Цю гіпотезу підтримують факти. Велике Князівство Литовське, органічною частиною якого була Україна, вело перед Люблінською унією, тобто від XIV до XVI ст. цілу низку принаймні частково переможних війн проти Московщини. Але Велике Князівство було в основному східнослов’янською державою, в якій панувала руська (українсько-білоруська) мова і культура. Православна аристократія і шляхта Великого Князівства виявляли мало симпатії до Московщини[44]. Навіть після Переяславської угоди 1654 р., яка піддала козацьку Україну зверхності царя, країна надалі вперто опиралася московським зазіханням. Однак коли справа була зведена