Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Потім я чув, як він говорив про родинні скарби та про індійського принца, який намагається продати у США всі успадковані коштовності, й оголосив торги.

Коли між дзвінками виникла пауза, а Кантабіле прикипів до таці з діамантами (мені ж ті білі камінці здалися бридкими), літній добродій звернувся до мене:

— Адже я вас звідкись знаю? — запитав він.

— Так, — погодився я. — Здається, ми зустрічалися у клубі здоров’я в середмісті.

— О так, справді, я бачив вас із тим юристом. Він такий балакучий.

— Шатмар?

— Алек Шатмар.

Кантабіле, перебираючи діаманти й не відводячи очей від сліпучого блиску самоцвітів на встеленій оксамитом таці, докинув:

— Я знаю цього собачого сина, Шатмара, який стверджує, Чарлі, що він твій давній друзяка.

— Це правда, — відказав я. — Ми ходили до однієї школи. І Джордж Свібел теж.

— У кам’яному віці, мабуть, — уїдливо зауважив Кантабіле.

Так, я зустрічав цього літнього добродія у клубному SPA міні-басейні з нуртливою і клекотливою гарячою водою, де люди сидять, пітніючи й пліткуючи про спорт, податки, телепрограми, бестселери, або ж балакають про Акапулько чи анонімні рахунки на Кайманових островах. Проте я не знав, що цьому старому скупнику краденого належала одна із горезвісних cabañas[102] біля плавального басейну, куди запрошували на сієсту молоденьких ціпочок. Пригадую, одного разу через них навіть вибухнув скандал і люди виступали з протестами. Те, що коїлося у цих cabañas за засунутими завісами, звісно ж, нікого не обходило, та деякі з хвалькуватих стариганів-ексгібіціоністів пестили своїх лялечок просто на терасі. Один навіть привселюдно вийняв свою вставну щелепу, щоб цілуватися зі своєю кралею по-французькому. Щодо цього я читав у «Триб’юн» цікавого листа. Колишня вчителька історії, яка мешкала на одному з верхніх поверхів будівлі клубу, написала до редакції, що Тиберію — старенька хотіла похизуватися своїми знаннями — Тиберію у гротах Капрі було далеко до цих гротескних розпусників. Але що за діло було цим ґанґстерам чи політиканам до обурених учительок чи класичних алюзій? Якщо вони ходили дивитися «Сатирикон» Фелліні у кінотеатр Вудса, то лише заради нових розпусних ідей, а не для того, щоб дізнатися більше про історію Римської імперії. Я й сам бачив, як на терасі деякі з цих стариганів із відвислими черевами й тоненькими ніжками мацали за груди неповнолітніх мандрьох. Мені спало на думку, що японський служник, мабуть, майстер із карате чи дзюдо, як у фільмах про «агента 007», адже у приміщенні стільки коштовностей. Коли Рінальдо сказав, що хотів би поглянути на годинники «Аккутрон», цей хлопець виніс йому кілька дюжин, пласких, як облатки. Вони могли бути крадені або ж і ні. Тут марно звертатися по допомогу до моєї розбурханої уяви. Мушу визнати, я був схвильований таким засиллям злочинності. Відчував, як наростає потреба розсміятися, що свідчило про пробудження пристрасті до сенсаційного; американське, чиказьке (і також моє особисте) прагнення до сильних подразників, до абсурду та крайнощів. Знав, що в Чикаґо поширені крадіжки модних аксесуарів. Кажуть, якщо ви знайомі з одним із таких багатющих фейгінів[103], що високо злетіли у злочинній ієрархії, то можете дістати предмети розкоші за півціни. Крадіжки безпосередньо з крамниць — це справа наркоманів. З ними розраховуються героїном. Що ж до поліції, то, кажуть, вона теж у частці, тому радить крамарям не зчиняти забагато галасу. Адже вкрадені речі все одно застраховані. А є ж іще добре знані товарні втрати, або ж щорічні збитки, що про них звітують податковій інспекції.

Сидячи у м’якому фотелі зі склянкою віскі з льодом, я намагався оцінити, деталь за деталлю, все вбрання Кантабіле: його пальто, костюм, черевики (либонь, зі шкури ненародженого теляти), його жокейські рукавички, силкуючись уявити собі, як він дістав усіма правдами й неправдами ці предмети гардероба з «Філдз», «Аберкромбі енд Фітч», із «Сакс» на П’ятій авеню. Старий перекупник краденого, наскільки я міг судити, не сприймав Кантабіле цілком серйозно.

Рінальдо зацікавився одним із годинників і приміряв його. Свій же старий — кинув японцеві, який зловив його у повітрі. Вирішив, що мені пора вставити свою репліку.

— О, до речі, Рінальдо, я ж іще досі твій боржник, ще від того вечора.

— Якого вечора? — запитав Кантабіле.

— Коли ми грали в покер у Джорджа Свібела. Гадаю, ти геть про це забув.

— О, я знаю цього Свібела. М’язистий такий хлопець. І компанійський. Знаєте, він готує чудовий буйабес[104]. Тут віддаю йому належне.

— Це я втягнув Рінальдо і його кузена Еміля в цю гру, — сказав я. — Це на моїй совісті. Та, зрештою, Рінальдо обіграв нас усіх. Він неперевершений у покері. Скінчилося тим, що я програв майже шістсот доларів і йому довелося взяти в мене розписку… Я маю гроші при собі, Рінальдо, і волів би віддати їх, поки ми обидва про це пам’ятаємо.

— Гаразд, — відповів Кантабіле. І знову, навіть не дивлячись, запхав купюри до кишені свого піджака. Він розігрував цей спектакль краще за мене, хоча я й старався щосили. Але для нього це була справа честі. Він мав право гніватися, а це було чималою перевагою.

Коли ми вийшли надвір, я запитав:

— Я зробив щось не так?

— Ні, все так! Все так! — відповів голосно й різко. Вочевидь, він не був готовий мене відпустити. Ще ні.

— Думаю, цей старий пелікан розпатякає всім, що я тобі заплатив. Ти ж цього домагався? — і додав, майже нечутно: — Цікаво, хто шиє такі штани, як були на тому стариганові? Сама лише ширінька мало не три фути завдовжки.

Проте Кантабіле і далі себе накручував.

— Господи! — вигукнув він.

Мені не сподобався погляд, яким він пронизував мене з-під своїх брів-кинджалів.

— Що ж, справу зроблено, — пробурмотів я. — Я можу взяти таксі.

Кантабіле схопив мене за рукав.

— Стривай! — сказав він.

Я справді не знав, що мені робити. Зрештою, він був озброєний. Я теж довго міркував про те, щоби придбати зброю, адже у Чикаґо вона не завадить. Проте мені ніколи не дадуть дозволу. А от Кантабіле, без жодного дозволу, носив при собі револьвер. Це одне з того, що нас відрізняло. Лише Бог знає, до чого можуть призвести такі відмінності.

— Але ж ми чудово розважаємося, — сказав Кантабіле, вишкірившись до мене.

Мені не вдалося відбутися жартом. Перешкодив globus hystericus[105]. Язик присох мені до піднебіння.

— Сідай у машину, Чарлі.

І знову я сидів на яскраво-червоному сидінні (пружна пахуча шкіра і далі викликала у мене думку про кров — артеріальну кров), намацуючи ремінь безпеки — ніколи не можна знайти тих клятих пряжок!

— Не