Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Вони мають такі химерні ліки, — каже Кліффорд Герінгтон, трохи підвищуючи голос, щоб повернути до себе мою увагу.

Я спантеличено кліпаю на нього очима.

— Азіати, лорде Ревенкорт, — каже він із дружньою посмішкою.

— Авжеж, — кажу я. — Ні, боюсь, я там ніколи не бував.

— Це дивовижне місце, просто дивовижне. Там є такі шпиталі…

Я здіймаю руку, щоби привернути увагу слуги. Якщо я не можу врятуватися від цієї розмови, треба врятуватися хоча б від вина. А один порятунок може забезпечити інший.

— Минулого вечора я розмовляв із доктором Беллом про деякі з їхніх опіатів, — продовжує він.

«Припини це…»

— Чи до вподоби вам їжа, лорде Ревенкорт? — питає Майкл Гардкасл, вправно втручаючись у розмову.

Я спрямовую на нього погляд, мене сповнює вдячність.

Біля його губ келих з червоним вином, у зелених очах виблискує лукавство. Це разюче контрастує з Івлін, поглядом якої з мене можна шкіру здирати. Вона вдягнена в блакитну вечірню сукню та тіару, біляві кучері закріплені високо, демонструючи розкішне діамантове кольє на шиї. Це те саме вбрання — якщо не рахувати плащ і ґумові чоботи — в якому вона супроводжуватиме пізніше Себастьяна Белла на кладовище.

Протерши губи, я схиляю голову.

— Вона чудова! Шкода, що не всі мають можливість насолодитися нею, — кажу я, вказуючи на пусті місця. — Понад усе я сподівався познайомитися з паном Саткліфом.

«І його костюмом чумного лікаря», — додаю я подумки.

— Що ж, вам пощастило, — втручається Кліффорд Герінгтон. — Старий Саткліф — мій добрий друг, я познайомлю вас на балу.

— Якщо він зможе туди прийти, — каже Майкл. — Вони з моїм батьком на цей час уже, певно, дісталися задньої стінки бару. А мати, певно, намагається їх підвести.

— А леді Гардкасл сьогодні з'явиться? — питаю я. — Я чув, що її сьогодні мало хто бачив.

— Повернення до Блекгіту було важким для неї, — каже Майкл тихим голосом, ніби по секрету. — Напевно, вона весь день готувалася до святкування, виганяючи бісів. Будьте певні, вона прийде.

Нас перебиває один з офіціантів, який нахиляється до Майклового вуха та щось йому шепоче. Обличчя молодого чоловіка миттєво похмурніє. Коли офіціант уходить, Майкл переповідає повідомлення сестрі, в неї обличчя теж стає зневіреним. На мить вони дивляться одне на одного, потискають руки, а потім Майкл стукає виделкою по келиху й підводиться на ноги. Стоячи, він наче розгорнувся, і тепер здається неймовірно високим, його голова піднялася вище слабкого світла канделябра, і його голос звучить із темряви.

У кімнаті настає тиша, всі очі спрямовано на нього.

— Я мав надію, що мої батьки з'являться, і цей тост не доведеться казати мені, — каже він. — Вони вочевидь планують пишну появу на балу, яка, знаючи моїх батьків, буде дійсно пишною.

На приглушений сміх відповідає сором'язлива посмішка.

Мій погляд пробігає по гостях і натикається на веселий погляд Деніела. Протираючи губи серветкою, він вказує очима на Майкла, запрошуючи мене слухати уважно.

«Він знає, що зараз буде».

— Мій батько хотів подякувати вам всім за те, що ви приїхали, і згодом він обов'язково зробить це, — каже Майкл.

У його голосі легке тремтіння, слабкий натяк на дискомфорт.

— Від його лиця я дякую вам усім за те, що ви приїхали привітати мою сестру Івлін у зв'язку з її поверненням додому з Парижа.

Вона дивиться на нього з такою самою приязню, вони обмінюються усмішками, що не мають жодного стосунку ні до цієї кімнати, ні до цих людей. Попри це всі підіймають келихи, навколо стола чуються подяки у відповідь.

Майкл чекає, доки гомін стихає, а потім продовжує:

— Незабаром на неї чекає нова пригода, і… — він запинається, дивлячись на стіл. — Ну, якщо коротко, вона одружиться з лордом Сесілом Ревенкортом.

Нас поглинає тиша, всі очі повертаються до мене. Шок змінюється спантеличенням, а потім — огидою; на їхніх обличчях написано те саме, що відчуваю я сам. Ревенкорта та Івлін, ворожість якої вранці стає цілком зрозумілою, розділяють тридцять років і тисячі страв. Якщо лорд і леді Гардкасл дійсно звинувачують свою дочку у смерті Томаса, їхнє покарання дуже витончене. Вони мають намір позбавити її років, яких вона позбавила Томаса.

Я дивлюся на Івлін, але вона смикає в руках серветку й кусає губу, її попередня веселість зникає. По Майкловому чолу котиться краплина поту, вино тремтить у його руці. Він не може навіть подивитися на сестру, а вона не здатна подивитися на щось інше. Ніколи нікого так не захоплював вигляд скатертини, як мене зараз.

— Лорд Ревенкорт — старий друг нашої сім’ї, — механічно каже Майкл, мужньо долаючи тишу. — Я не знаю нікого, хто подбав би про мою сестру краще.

Зрештою він дивиться на Івлін, у її вологі очі.

— Іві, думаю, ти хотіла щось сказати.

Вона киває, стискаючи руками серветку.

Усі очі прикуті до неї, ніхто не рухається. Навіть слуги витріщаються, стоячи вздовж стін із брудними тарілками та новими пляшками вина. Зрештою Івлін відриває погляд від своїх колін і дивиться на вичікувальні обличчя людей навколо. Її очі шалені, наче у тварини, що потрапила в пастку. Якщо в неї й були приготовлені слова, вона їх відразу забула, їх замінює нещасний схлип, який змушує її піти з їдальні. Майкл виходить за нею.

Під супровід шелесту, з яким усі повертаються до мене, я дивлюся на Деніела. Його веселість минула, його погляд тепер прикутий до вікна. Я думаю, скільки разів він бачив цю виставу, коли мої щоки червоніють? Чи пам'ятає він взагалі той сором, що я зараз відчуваю? Це тому він тепер не може дивитися на мене? Чи поводитимусь я краще, коли настане моя черга?

Покинутий в кінці столу, я інстинктивно хочу втекти разом із Майклом та Івлін, але бажати цього — все одно що сподіватися, що місяць опуститься з неба й підніме мене з цього стільця. Гнітюче мовчання триває, доки Кліффорд Герінгтон не підводиться, виблискуючи у світлі канделябра медалями; він підіймає келих.

— За довгі щасливі роки! — каже він, начебто без іронії.

Один за одним, усі келихи здіймаються, люди безвиразно повторюють його тост.

Деніел на дальньому кінці столу підморгує мені.

20

У їдальні вже давно немає гостей і слуги вже винесли останні тарілки, коли по