Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

Ми, жінки, як ті кішки. Дряп-дряп, няв-няв, мур-мур…

Вона залилася сміхом.

– А чому сер Чарльз не прийшов розпитати мене в цій справі? Певно, йому заважають почуття? Він, мабуть, думає, що я винна… А я винна, містере Саттертвейте? Що скажете?

Акторка підвелася і простягнула руку.

– Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цієї маленької руки![22]

Вона замовкла.

– Ні, я не леді Макбет. Мій репертуар – комедії.

– До того ж у вас немає мотиву, – додав містер Саттертвейт.

– Це правда. Я любила Бартолом’ю Стренджа. Ми були друзями. У мене не було причин усувати його з дороги. Я б краще допомогла вам зловити злочинця. Скажіть, якщо я можу чимось допомогти.

– Я так розумію, міс Саткліфф, ви не бачили і не чули нічого, що могло б якось допомогти слідству?

– Нічого, окрім того, що я вже розповіла поліції. Розумієте, всі гості щойно приїхали. Він помер у перший вечір прийому.

– А що скажете про дворецького?

– Я його майже не бачила.

– Можливо, хтось із гостей поводився дивно?

– Ні. Хоча цей хлопець, як його? Мендерз? Він з’явився досить неочікувано.

– А сера Бартолом’ю Стренджа здивувала його поява?

– Так, гадаю, що так. Перед вечерею він сказав мені, що це дивний новий спосіб битися в розчинені двері. «Тільки от у моєму випадку постраждали не двері, а стіна», – так він сказав.

– Сер Бартолом’ю був у доброму гуморі?

– В дуже доброму!

– А що це за таємний хід, про який ви розповіли поліції?

– Думаю, він десь у бібліотеці. Сер Бартолом’ю обіцяв мені його показати, але не встиг.

– А як розмова вийшла на цю тему?

– Ми обговорювали старий горіховий письмовий стіл, який він нещодавно купив. Я запитала, чи є там таємна шухлядка. Сказала, що обожнюю їх. Що це моя маленька пристрасть. А він мені на те: «Ні, здається, таємної шухлядки у столі немає, чи мені про неї невідомо, але в цьому будинку є таємний хід».

– А він не згадував про свою пацієнтку, місіс де Рашбріджер?

– Ні.

– А ви чули щось про місто Ґіллінґ, у Кенті?

– Ґіллінґ? Не знаю такого. А що?

– Ну, ви ж знали містера Беббінґтона раніше, хіба ні?

– А хто він такий?

– Чоловік, який помер або якого вбили у «Воронячому гнізді».

– А, священик. Я забула його ім’я. Ні, я його ніколи не бачила. А хто сказав, що ми знайомі?

– Той, хто має знати, – відрізав містер Саттертвейт.

Міс Саткліфф здивувалася.

– Божечки, ви думаєте, що у нас із ним був роман? Архідиякони часом дуже погано поводяться, правда ж? То чому б і вікаріям не побешкетувати? Всі ми живі люди, чи не так? Але я маю виправдати покійного. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

І містерові Саттертвейту довелося задовольнитися цією відповіддю.

Розділ дев’ятий

Мюріел Віллз

Будинок номер п’ять на Аппер-Кеткарт-роуд в Тутінґу не пасував авторці сатиричних п’єс. Стіни в кімнаті, куди провели сера Чарльза, були невиразного кольору вівсянки з облямівкою у вигляді рокитника нагорі. На вікнах висіли оксамитові рожеві фіранки, кімнату було прикрашено численними порцеляновими собачками, під лялькою з пишними спідницями сором’язливо заховався телефон, а ще було безліч крихітних столиків і підозрілі мідні вироби, привезені з Бірмінгема через Далекий Схід.

Міс Віллз так тихо зайшла до кімнати, що сер Чарльз, який роздивлявся довготелесого П’єро, що лежав на канапі, її не почув. Він різко розвернувся, коли вона промовила:

– Вітаю, сере Чарльзе. Велике задоволення бачити вас у гостях.

Міс Віллз була вдягнена в безформний светр, який понуро висів на її кутастій фігурі. На панчохах були зморшки, на ногах – туфлі з лакованої шкіри на дуже високих підборах.

Сер Чарльз потиснув їй руку, прийняв цигарку й сів на канапі біля ляльки П’єро. Міс Віллз сіла навпроти. Світло з вікна кидало відблиски на її пенсне.

– Дуже мило, що ви мене тут розшукали, – мовила вона. – Моя мама буде в захваті. Вона обожнює театр, особливо романтичні п’єси. Та постановка, де ви грали принца в університеті, – вона часто про неї говорить. Вона ходить на ранкові вистави та їсть шоколад – ось яка в мене мама. Їй дійсно це подобається.

– Як мило, – видобув сер Чарльз. – Ви навіть не уявляєте, як це приємно, коли вас пам’ятають. Публіка зазвичай забуває швидко! – Він зітхнув.

– Вона буде страшенно рада з вами побачитися, – сказала міс Віллз. – Нещодавно приходила міс Саткліфф, мама була щаслива з нею познайомитися.

– Тут була Енджела?

– Так, вона ставить одну з моїх п’єс, знаєте. «Цуценя сміється».

– Звісно, – відповів Картрайт. – Я читав про це. Назва дуже інтригує.

– Тішуся, що ви так вважаєте. Міс Саткліфф теж подобається назва. Це сучасна інтерпретація дитячої пісеньки-нісенітниці «Ой, леле, ой, люлі, побились каструлі». Звісно, там усе обертається навколо ролі міс Саткліфф – і всі танцюють під її дудку – так усе задумано.

Сер Чарльз промовив:

– Непогано. Світ зараз дуже схожий на цей віршик. І цуценя над цим сміється, ось як.

Несподівано актор подумав: «Звісно, ця жінка і є тим самим Цуценям. Вона дивиться на світ і сміється».

Світло змістилося з пенсне міс Віллз, і чоловік побачив, що та уважно розглядає його своїми розумними блідо-блакитними очима.

«У цієї жінки, – подумалося Чарльзові, – диявольське почуття гумору».

Вголос він сказав:

– Ви здогадуєтеся, що привело мене сюди?

– Ну, – хитрувато відповіла драматургиня, – не думаю, що ви приїхали подивитися на мене.

Картрайт відзначив різницю між тоном п’єс міс Віллз і тим, як вона говорила. На папері ця жінка була кмітливою і цинічною, а говорила хитро та грайливо.

– Цю ідею вклав мені в голову Саттертвейт, – зізнався сер Чарльз. – Він вважає, що розбирається в людях.

– Він і справді розбирається, – відповіла міс Віллз. – Думаю, це його хобі.

– І він переконаний, що якщо до чогось у Мелфортському абатстві слід було придивитися уважніше, то ви це точно зробили.

– Він так сказав?

– Так.

– Мушу визнати, мені було дуже цікаво, – повільно промовила міс Віллз. – Розумієте, я ніколи доти не бачила вбивства зблизька. Письменник має описувати все точно.

– Думаю, це відома аксіома.

– Тож, ясна річ, – повела далі драматургиня, – я намагалася дізнатися всі подробиці.

Очевидно, так вона називала те, що Беатріс описала як «вивідування й винюхування».

– Про гостей?

– Про гостей.

– І що саме ви помітили?

Міс Віллз поправила пенсне.

– Правду кажучи, нічого… Звісно, якби я таки помітила щось важливе, то розповіла б про це поліції, – доброчесно додала вона.

– І все ж ви щось помітили.

– Я завжди