Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

Стрендж казав щось про неї. Що ж він казав? Не пам’ятаю. – Він зітхнув, похитав головою. – Почав оце забувати, ось що воно таке. І у мене є вороги, багато ворогів. Можливо, вони зараз стежать за мною.

Він напружено озирнувся. Потім нахилився до Еґґ через стіл.

– Що та жінка робила того дня в моїй кімнаті?

– Яка жінка?

– З кролячим обличчям. Пише п’єси. То було на ранок після того, як він помер. Я щойно повернувся зі сніданку. Вона вийшла з моєї кімнати і пішла в кінець коридору до зелених дверей у житлову частину для слуг. Дивно, чи не так? Нащо вона заходила до мене? Що вона сподівалася знайти? Що вона винюхувала? Як її це стосується? – Він нахилився вперед і потайливо запитав:

– Чи ви вважаєте, що Синтія має рацію?

– А що вона каже?

– Каже, що мені здалося. Каже, що мені ввижається. – Він непевно розсміявся. – Час від часу мені дійсно ввижається. Рожеві миші, змії, всіляке таке. Але з тією жінкою було інакше – я дійсно бачив її. Вона дивна штучка, та жінка. Погляд у неї нехороший. Пронизливий.

Він зіперся на спинку канапи. Здавалося, він засинає.

Еґґ підвелася.

– Мені час. Дуже дякую, капітане Дейкезе.

– Не варто. Я був радий. Страшенно радий… – Він замовк на півслові.

«Краще мені піти, доки він зовсім не відключився», – подумала Еґґ. Вона випірнула із задимленої зали клубу «Севентіту» в прохолодне вечірнє повітря.

Беатріс, хатня покоївка, казала, що міс Віллз вивідувала й винюхувала. Тепер Фредді Дейкез каже те саме. Що шукала міс Віллз? Що вона знайшла? Чи може їй бути щось відомо?

Чи був якийсь сенс у цій заплутаній історії про сера Бартолом’ю Стренджа? Фредді Дейкез боявся і ненавидів його?

Це здавалося можливим.

Але нічого в цій інформації не натякало на причетність до смерті Беббінґтона.

«Дивно буде, – подумала Еґґ, – якщо виявиться, що його ніхто не вбивав».

Але раптом вона різко вдихнула, побачивши напис на газетній стійці:

ЕКСГУМАЦІЯ В КОРНУОЛЛІ —

ВІДОМО РЕЗУЛЬТАТИ

Дівчина швидко розрахувалася і взяла газету. Цієї миті вона зіштовхнулася з іншою жінкою, яка робила те саме. Заходившись перепрошувати, Еґґ впізнала в тій міс Мілрей, цю напрочуд спритну секретарку сера Чарльза.

Отак стоячи поряд, обидві взялися шукати головну новину. А ось і потрібний заголовок:

РЕЗУЛЬТАТИ ЕКСГУМАЦІЇ

В КОРНУОЛЛІ

Слова затанцювали перед очима в Еґґ. Дослідження внутрішніх органів… Нікотин…

– Тож його таки вбили, – зробила висновок дівчина.

– О Господи, – відповіла міс Мілрей. – Це жахливо, жахливо.

Її жорстке обличчя зсудомило хвилювання. Еґґ здивовано поглянула на неї. Дівчині завжди здавалося, що міс Мілрей не властиві людські почутя.

– Мене це засмутило, – пояснила та. – Розумієте, я знаю його скільки себе пам’ятаю.

– Містера Беббінґтона?

– Розумієте, моя мати живе в Ґіллінґу, де він був вікарієм. Ясна річ, я засмутилася.

– О, звісно.

– Власне, – зізналася міс Мілрей, – я не знаю, що робити.

Вона трохи почервоніла, і Еґґ приголомшено глянула на неї.

– Я б хотіла написати місіс Беббінґтон, – швидко сказала вона. – Але це здається не досить… ну, не достатньо… Власне, я не знаю, що з цим робити.

Еґґ, однак, не влаштувало таке пояснення.

Розділ восьмий

Енджела Саткліфф

– Зізнавайтеся, ви друг чи шпигун? Я просто мушу знати.

Міс Саткліфф грайливо зблиснула очима, промовляючи це. Вона сиділа на стільці з прямою спинкою: сиве волосся, вкладене в елегантну зачіску, схрещені ноги. Містер Саттертвейт милувався її ніжками в гарних туфлях, її стрункими гомілками. Міс Саткліфф була чарівною жінкою, здебільшого завдяки тому, що рідко сприймала речі всерйоз.

– Ну хіба ви справедливі до мене?

– Мій любий, звісно, справедлива. Ви прийшли сюди, як то кажуть французи, заради моїх прекрасних очей чи ви, негіднику, заявилися розпитувати мене про вбивства?

– Як ви можете сумніватися, що правильний варіант – перший? – злегка кивнувши, запитав містер Саттертвейт.

– Ще й як можу і, власне, сумніваюся, – енергійно відказала акторка. – Ви з тих людей, про яких кажуть: «У тихому болоті чорти водяться».

– Ні, ні.

– Так, так. Єдине, що я не можу вирішити, так це те, чи обурюють мене ваші підозри, чи лестять мені. Загалом радше лестять.

Вона схилила голову і всміхнулася тією повільною чарівною посмішкою, яка завжди спрацьовує.

Містер Саттертвейт подумав собі: «Прекрасне створіння».

Вголос він сказав:

– Зізнаюся, леді, смерть Бартолом’ю Стренджа дуже мене цікавить. Як ви, певно, знаєте, я мав із таким справу раніше… – Він скромно замовк, сподіваючись, що міс Саткліфф підтвердить, що їй відомо, чим він займався. Однак вона просто запитала:

– Скажіть, чи є правда в словах тієї дівчини?

– В яких словах якої дівчини?

– Тієї Літтон-Ґор. Тієї, що так захоплюється Чарльзом. (Нащо цей мерзотник так поводиться?!) Вона гадає, що того милого старигана в Корнуоллі теж убили.

– А ви що думаєте?

– Ну, взагалі-то все відбулося один в один… Вона розумна дівчина, знаєте. Скажіть мені, Чарльз серйозно до неї ставиться?

– Думаю, ваша думка в цьому разі важить більше за мою, – сказав містер Саттертвейт.

– Який ви стриманий, аж нудно, – вигукнула міс Саткліфф. – Ну а я, – вона зітхнула, – взагалі не стримана…

Жінка стрепенула віями.

– Я досить добре знаю Чарльза. І непогано знаю чоловіків. І мені здається, що він збирається пустити коріння. Навколо нього сяє ореол доброчесності. Незабаром він здасться й одружиться – так я це бачу. Які нудні стають чоловіки, коли вирішують осісти! Втрачають увесь свій шарм.

– Я часто замислювався над тим, чому сер Чарльз не одружився, – зізнався містер Саттертвейт.

– Мій любий, він ніколи не хотів одружуватися. Він був не з тих чоловіків, які шукають шлюбу. Але він був дуже привабливим чоловіком… – Вона зітхнула. Очі її мерехтіли, коли вона глянула на Саттертвейта. – Ми з ним колись… ну, нащо заперечувати те, про що відомо всім? Було добре тоді… ну і до того ж ми й досі близькі друзі. Думаю, саме тому юна Літтон-Ґор так скажено на мене дивиться. Вона підозрює, що в мене романтичні почуття до Чарльза. А чи є вони? Можливо. Але в будь-якому разі, на відміну від своїх друзів, я ще не написала мемуарів з подробицями своїх романів. Дівчині не сподобалося б написане. Вона була б у шоці. Сучасних дівчат легко шокувати. От її мати не здивувалася б. Усі ці милі жінки середньовікторіанської епохи. Кажуть так мало, але думають завжди найгірше…

Містер Саттертвейт відповів:

– Думаю, ви маєте рацію, коли підозрюєте, що Еґґ Літтон-Ґор вам не довіряє.

Міс Саткліфф насупилася.

– Навіть не знаю, можливо, я просто трішечки заздрю їй…