Картава Ната - Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната

— Та де ж це ти так мордяку розфарбував?! — продовжувала баба, кидаючи ганчірку на лавку.

Вона підійшла ближче, приглядаючись до синців на обличчі Вітьки.

— Та… просто посварилися з хлопцями, — почав було він, але не встиг договорити, як замовк під строгим виразом на обличчі баби.

— Посварилися? Ти ж наче хлоп, а не теля мале! У великодню ніч битися! Це ж великий гріх! — сварилася вона.

— Та ми не спеціально… — виправдовувався Вітька, але баба його перебила.

— Не спеціально? — скрикнула вона. — І з таким обличчям до церкви йти збираєшся? Де ж це видано, щоб на Пасху таке святе свято зі синцями йти? І що скажуть люди?!

Вона обійшла його з усіх боків, уважно роздивляючись, чи нема ще якихось пошкоджень.

— Все, не пущу тебе до церкви, — суворо сказала баба, вирішуючи долю Вітьки. — Не можу дозволити, щоб люди дивилися на тебе, як на якогось бандита.

— Бабо, та я вже не маленький, — намагався переконати її Вітька. — Ну побився трохи, але то вже все… Хай там що, але я хочу йти до церкви.

— Ще чого, — відрізала баба. — Всі сусіди побачать, і що вони подумають? Нехай хоч зараз спокійно на святковому дні побудеш вдома.

— Бабо, та ти не розумієш! — сказав Вітька роздратовано, але баба махнула рукою і пішла до кошика. — Зрозуміла я все! Як ти вже такий дорослий, то й сам вирішуй, як жити, а на Великдень в церкву не підеш. Ось і крапка!

Вітька лише зітхнув. Йому нехотілося сперечатися, але що він міг зробити? Баба була в тому настрої, коли всі спроби переконати її були приречені на провал. Мірка тим часом підбігла до нього і почала смикати його за рукав.

— Дядько Вітька, а ти що, не йдеш з нами? — спитала вона з дитячою цікавістю.

— Ні, не йду, — сказав Вітька, посміхаючись. — Але не хвилюйся, я тут вдома побуду. А ти йди з бабою і будь чемна.

Мірка надула губи, але погодилася, кивнувши головою.

— А я потім розкажу тобі, як там було, — пообіцяла вона, підстрибуючи від радості, що зможе піти до церкви з бабусею.

Баба взяла кошик, перевірила ще раз усе, що потрібно було нести до освячення,і звернулася до Мірки: — Ну що, йдемо, маленька?

— Йдемо, бабцю! — весело відгукнулася Мірка і, взявши бабу Надю за руку, побігла з нею до воріт.

Вітька стояв біля хвіртки і дивився, як вони віддаляються в напрямку церкви. Він зітхнув і потер рукою обличчя, відчуваючи пекучий біль у синцях.