Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

1 ось воно почалося.  

Поволі, майже невловимо, атмосфера в кімнаті ставала більш моторошною. Я відчувала, як частішає й коротшає моє дихання. як ворушаться волосинки на моїх руках. Мене огорнули сумніви, навалились туга й самотність. Я дістала жувальну гумку й поклала її собі до рота — то був мій звичайний засіб проти страху. Температура далі падала — мій термометр показав десять градусів, потім дев’ять. Світло неонового ліхтаря, що проникало до кімнати, стало розмитим, ніби пробивалось крізь якусь перешкоду.  

— Щось   наближається... —    промовив череп.  

Я жувала гумку й чекала, спостерігаючи за порожнім кріслом.  

О двадцять першій годині сорок шість хвилин (я відзначила це за своїм годинником) у кріслі з’явився блідий силует. Поки що він був ледве помітний і скидався на малюнок олівцем, не до кінця стертий. — нерівний, розпливчастий посередині. Проте навіть зараз у ньому можна було розгледіти постать літнього згорбленого чоловіка. Обриси постаті цілком збігались із потертими місцями й заглибинами в кріслі. Привид і далі залишався прозорим, крізь нього можна було розібрати кожну рисочку квітчастого візерунка на матерії. Проте поволі видиво ставало чіткішим: тепер я вже бачила, що переді мною низенький висохлий дідок — геть лисий, окрім кількох довгих сивих волосин за вухами. Я подумала, що колись він був гладкий, повнощокий, та згодом його щоки запали, а шкіра обвисла. Так само схудли його руки й ноги, на яких теліпалися рукави сорочки й холоші штанів. Одна кощава рука лежала в нього на колінах, гублячись у бганках одягу. Друга рука вчепилась у поруччя, мов павуча лапа.  

Привид був розлючений — я це знала напевно. Кожна його риса свідчила про шалену злобу. Очі блищали, мов два кружальця з чорного мармуру, й пильно дивились на мене. На стиснутих тоненьких вустах не було ані сліду усмішки. Чуття підказувало мені, що краще за все було б витягти рапіру або жбурнути в дідка соляною бомбою чи каністрою зі струж- нами, — одне слово, зробити хоч   що-небудь.    щоб захистити себе. Проте я не ворушилась, так само, до речі, як і привид. Ми сиділи кожен на своєму місці й дивились одне на одного, розділені килимком, яким проходила межа між світом живих і світом мертвих...  

Я згорнула руки в себе на колінах, кахикнула й нарешті промовила:  

— Ну, чого ж ти хочеш?  

Ані слова у відповідь. Привид мовчки сидів, виблискуючи в темряві очима.  

Замовк і череп у склянці на приставному столику. Тільки легенький зеленкуватий серпанок свідчив про те, що він досі спостерігає за нами.  

Без залізного бар’єра примарний холод дедалі дужче огортав мене. Температура впала до семи градусів, а біля самісінького крісла мала бути ще нижчою. Проте   градуси    аж ніяк не головний показник, найголовніше — це тип привид а. Так, примарний холод страшний, він ніби висисає з твоїх кісток життя й енергію, однак я терпіла його. Я нерухомо сиділа й дивилась на старого.  

— Якщо в тебе є мета. — провадила я, — то скажи мені про це.  

У відповідь — знову мовчання й блиск очей, схожих на далекі зорі в пітьмі.  

Дивуватись тут не було чому. Дідок не належав ні до Третього Типу, ні навіть до Другого, тож не міг ані говорити, ані спілкуватись якимось іншим чином.  

Одначе...  

— Ніхто, крім мене, тебе не слухатиме, — запевнила я. — Тож краще скористайся нагодою.  

Я спробувала очистити свій мозок від будь-яких емоцій і подивитись, чи не вдасться мені виявити хоч що-небудь. Хоча б невеличке відлуння, як у того Перевертня з «Лавандової хижі» — там вистачило секунди, щоб я вийшла на правильний шлях...  

Із крісла долинув шурхіт—«   шкряб, шкряб. шкряб»,    ніби хтось дряпав матерію нігтями. У мене поза шкірою пробіг мороз.  

Я не зводила очей із привида в кріслі — тепер він   усміхався.   Знову почулося шкряботіння—ледь уловиме, але дуже близьке.