Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

на внутрішній двір, порослий травою: звідти сягало світло з вікон сусідніх блоків і від старого неонового вуличного ліхтаря — такі ліхтарі подекуди збереглися з тих часів, коли звичайні люди ще не боялись виходити з дому увечері. Його проміння давало мені змогу оглянути вітальню.  

Меблі, що стояли в кімнаті, були в моді років із двадцять тому — тверді крісла з високими бильцями, широкими пору- чатами й точеними круглими ніжками, оббита штучною шкірою низька канапа, приставні столики, простенький засклений сервант у кутку, килимок із високим ворсом перед каміном. Усі речі геть не пасували одна до одної. В іншому кутку я побачила стоси коробок із дитячими іграми й зрозуміла, що господарі намагались якось прибрати кімнату до мого візиту.  

У вітальні було холодно, проте холод був не   потойбічний.   Принаймні поки що. Я перевірила термометр на поясі — дванадцять градусів. Я прислухалась, проте вловила лише легеньке тріскотіння, схоже на далекий електричний розряд. Я перенесла свій рюкзак на канапу біля вікна й тихенько присіла біля неї на підлозі.  

Коли я витягла склянку, вона світилася блідо-зеленим сяйвом. Обличчя привида поволі оберталось, виблискуючи в плазмі очима.  

Убога   халупа. —    прошепотів голос. —   Сюди багато привидів не влізе...  

Я торкнула пальцями кришку, ладна будь-якої миті обірвати нашу розмову.  

Якщо тобі нема чого більше сказати...  

Ні, я не нарікаю. Проте навіть у пеклі затишніиіе, ніж тут. Повір мені..  

Вони кажуть, що тут померла людина.  

Правду кажуть. Тут дійсно померла людина Навіть повітря просякло смертю...  

— Гаразд. Якщо відчуєш щось іще, скажи мені.  

Я поставила склянку на приставний столик і обернулась до високого крісла, що стояло навпроти мене.  

Я вже здогадалась, чиє то було крісло. Воно займало найкраще місце в кімнаті — найближче до телевізора, що стояв у кутку, найближче до каміна. Інші крісла були не так зручно розміщені. До того ж у затінку біля цього крісла я помітила притулений до стіни ціпок, а найближчий столик був укритий кружальцями — сюди часто ставили чашку з чимось гарячим. Крісло було оббите матерією з бридким квітчастим візерунком. Подекуди вона геть протерлась і по краях була залатана шкірою. Десь посередині бильця матерія так само була вичовгана, а на сидінні видніла западина, й через те здавалось. ніби в кріслі досі хтось сидить.  

Я знала, що повинна робити. Правила кажуть це чітко: я мала дістати ланцюги — або, якщо це неможливо, стружки — і зробити круг крісла залізне коло. Потім викласти додатковий бар’єр із жмутків лаванди, а далі сісти на безпечній відстані від місця можливого прояву. Саме так, безперечно, вчинив би Джордж. І навіть Локвуд. набагато більше схильний до ризику, вже давно порозкладав би ланцюги.  

Проте я нічого цього не зробила. Я лише витягла рапіру й відкрила рюкзак, щоб у разі потреби мати напохваті знаряддя. А потім у помаранчево-рожевих сутінках сіла на канапу, підібгала ноги й заходилась чекати.  

Мені хотілося перевірити свій Талант.  

— От бешкетниця,    — пролунав у моїй голові голос черепа.   — Цікаво, а Локвуд знає про твої витівки?  

Я не відповіла нічого, й череп, ще зо два рази спробувавши покепкувати, замовк. Із-за дверей долинали приглушені голоси, дитячий гомін, брязкіт посуду — родина готувалась вечеряти. Повітря наповнилося запахом грінок. Мої замовники були   так    близько... Теоретично я піддавала їх небезпеці, не встановивши бар’єри. У «Посібнику Фіттес» про це йшлося   ці п   ком ясно. Та й правила ДЕПРІК суворо забороняли контакт із привидом без належного захисту. З їхньої точки зору мої дії вважалися злочином.  

За вікном тим часом було вже поночі. Мої дорослі клієнти сіли вечеряти, а дітей замкнули в одній із спалень. Ось зашуміла вода в туалеті. На кухні хтось почав мити посуд. А я й далі тихенько сиділа в темряві, чекаючи на примарне видовище.