Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

І це я не дійшов до г’озбійників на півдні, які, як доносять, повилазили з лісів П’ипаді і тишком зхопили пів Склавінської тиснини - від Ку’уца на заході до бу’хливих вод Ко’донної на сході. 

Брат покачав головою і спитав:

- Але нащо ми Едасу? Якщо їм потрібен прохід до своїх колишніх земель - то чому б просто не попрохати про цей прохід та й усе? Нащо Едасу Склавіна? 

- До’ечне питання. Якщо тебе задовольнить моя думка, то я вважаю що вони конт’олюватимуть Склавіну поки не заве’шать свій похід до Східного Го’ту. Че’ез свою п’и’оду, оманливу й недові’ливу, їм легше захопити землю, ніж з кимось домовлятися. Чи залишать вони ці землі потім? На жаль, я бачу не все, Світочу. Але я б не г’оз’аховував на те. 

Брамар допив перчене вино, витер вуса і подивився на Родосвіта: 

- Сподіваюся, це дасть тобі п’о що помі’кувати. 

Брат пригладив бороду, відставив кухля і кинув на мене швидкий погляд. Чи мені здалося, чи я дійсно побачив у його очах відчай? Хтозна. За мить він знов звернувся до Брамаря:

- Відверто кажучи…ваші слова засмутили мене. Все скидається на те, що в мене не такий багатий вибір, як я гадав. Як північна Нагірянщина повстане проти Священного Вогню, то Едасу дійсно швидше за все підуть до Сходу через Пролісся до Підстеп’я. А це значить, вони спершу дістануться Букова. Так, все складається. Тіснечі, гадаю, їм ні до чого. Та й…як ви кажете південь вже захопили розбійники, то там нема чого робити. Так…Так…Гадаю ви маєте рацію, Гартопіль не встоїть, а Прешен мабуть вже й захоплений. Але…але їм доведеться йти швидко. Склавіна голодна, на межі бунту. Якщо спалахне…

- То гаситимуть склавінськими ж тілами. Захід вже під Едасу. Г’амат’ відволікає північ, банди П’ипаді - південь. За таких умов, Буків - аж занадто легка мішень. А ч’ез нього п’оходить Великий Шлях, який веде сам знаєш куди. 

- Знаю, - відповідав брат замислено. 

Брамар на мить звернув на мене увагу. Подивився пильним довгим поглядом, від якого вечеря збентежено заворушилася у шлунку. Але нічого не сказав, знов звернувшись до Родосвіту:

- Я г’озказав тобі, що коїться у землях навколо. Ти п’осив п’итулку, по’ади і, на’ешті, допомоги. Тепе’ ти скажи мені що у тебе на думці, яка допомога тобі знадобиться. 

- Я бачу що варіантів в мене обмаль. І мені це вкрай не подобається. Тож… є у мене одне прохання. Хоча ні, власне, їх два. 

Дід хитнув головою і відставив кухля. Він пильно слухав, трохи склонивши голову на бік. Я і собі нашорошив вуха, виловлюючи зі стрекоту полум’я за заслінчиком слова, яких ніхто не мав чути.

- Я маю причини думати, що мій брат може мати відзнаку Матері.

- І тоді він у небезпеці. Але тобі т’еба знати напевно. 

- Саме так. Від цього залежатиме…усе інше.

Брамар погодився. Хекнув, розлив по келихах ще вина і повернувся до лави. Брови зведені, очі дивляться повз мене, вуса ходять ходуном, наче він щось собі шепоче під ніс. Нарешті, він подався вперед і запитав: 

- А яке д’уге п’охання?

Родосвіт трохи поплямкав вином перш ніж проковтнути його. Збирався з духом, допетрав я. Чи підбирав слова, промайнуло у думках, коли брат подивився на мене перед тим, як відповісти:

- Гадаю, ви пам’ятаєте як ми зустрілися. І те, що залишилось мені на згадку про той день. 

- Аякже. Така згаданка то є на все життя. 

Брат кивнув. Він не сказав більше ані слова, і дідові, здається, того вистачило. Але не мені. Зате мені вистачило мізків не встрявати в цю розмову.

- Доб’е, - відповів Брамар трохи згодом, здивувавши мене, бо брат ні про що так і не попрохав. - За’аз відпочиньте, ви ледве т’имаєтеся на ногах. А на світанку подивимося, чим я зможу за’адити вам обом.

Коли ми вийшли до коридору, на нас вже очікували. Статний воїн з великими зеленими очима, світлою шкірою, людина. Зріст мав як Родосвіт, і якби не волосся - сиве і обрите так, що тільки один чуб стирчить, я б сказав що він зі склавосів - з Пролісся, мабуть. І ті очі не зводили з мене погляду, від чого закортіло опинитися якнайдалі звідси. Щось кольнуло у серці, але одразу ж відпустило.

- Ти вже тут, Ві’го. П’оводи наших гостей до відпочивальні. А потім зайдеш до мене.

Провідник мочки довів нас до кімнати з двома вузькими ліжками і крихітним віконцем у самої стелі. Сам він зник у нетрях підземелля так швидко, що я не встиг придивитися до нього. І чого я так сполошився, зелені очі - не така вже й рідкісна річ у склавосів. Швидше за все, його вигнали з рідної землі якраз через них. Як і тисячі інших склавосів. 

Я впав на своє ліжко як був, повністю одягнений, і завернувся у товстезну ковдру. Від перченого вина або через добру вечерю очі в мене злипалися, та я не міг заснути не спитавши наперед у брата:

- Хто ці люди? Звідки ти їх знаєш? І не кажи мені про “менше знаєш” - я так і не засну взагалі! 

- Це навряд. В тебе очі вже сплять, і ти давай засинай. На світанку нам знов до Брамаря, часу на сон не так вже й багато.

- Зараз світає пізніше, - не погодився я, винирюючи з-під ковдри. Покрутився у ліжечку вмощуючись якнайзручніше, і знов спитав: