Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

Я тільки міцніше притискала велетня до себе й зовсім не звертала уваги, що відбувається довкола.

Теплі руки взяли мене за плечі й підвели з дивану.

—Ходимо, вам з Рохом треба побути подалі від цих суперечок,  — тихо сказав Андрій й повів нас геть із вітальні.

Ліза з Богданом голосно сперечалися.

Парубок зайшов з нами до кімнати й зачинив двері.

—Можна я з вами побуду, бо йти вниз бажання не маю, — запитав він.

—Залишався, тільки не ображайся, бо зараз я не сама компанійська душа, — відповіла я й вмостилася з Рохом на ліжку, ще раз оглядаючи кролика.

— Та я й не претендую, може чим допоможу. Лікувати я вмію та й з Гострояром ми вже зустрічалися, — він сів поруч та показав мені своє вухо, що колись постраждало від кігтів яструба.

—Ох! — тільки вирвалися в мене, на це було боляче дивитися. Я погладила кролика, думаючи, що щеб трохи й його я б більше не побачила.

— Та виглядає дивно, але не страшно. Сади но сюди свого велетня, — Андрій вказав на центр ліжка поруч з собою.

—Рох не бійся, я тебе не з'їм, хоч ти й досить апетитний кролик, — він жартував, а в моїй голові пролунало:

—Не вір йому, він вже намагався! —голос Роха звучав обурено.

—З поверненням велетню, — відповіла я

—Як ти себе почуваєш? — пересаджуючи фамільяра питала його.

Рох не відповів тільки ображено засопів.

—Ну не лютий велетню. Зараз я тебе під шаманю, а потім наша красуня тебе долікує, — Андрій заспокійливо погладив кролика й почав чаклувати, а я дивилася на нього та й мимо волі зашарілася.

Дивилася на парубка навпроти й намагалася зрозуміти, а що я відчуваю. Його зосереджене обличчя, неголене вольове підборіддя, темне волосся й пасмо, що падає на зелені очі, це все не викликало в мене того самого відчуття. Дивитися приємно бо він гарний, а ще й людина приємна, а відьомське мовчить та й годі, тільки єхидно посміхається собі.

—Дякую тобі, — промовила я, дивлячись як сила мого кролика, клаптик за клаптиком стає єдиною. Вона не зцілиться одразу, треба час, але й не виглядає так знівечено.

— Та нема за що. Я ж мусив хоч щось зробити, — сильні руки чаклували, над ображеним Рохом, який надувся й став схожий на пухнасту кулю. На мої спроби з ним поговорити, я бачила тільки закочені кролячі очі.

—Устино, а які твої улюблені квіти? — зненацька пролунало питання від перевертня.

—Рожеві гвоздики, — не задумуючись відповіла я й посміхнулася

—Чи квітка латаття.

—Зрозуміло, якщо чесно я очікував почути про півонії чи то троянди, — Андрій уважно подивився на мене хитрим поглядом, а потім посміхнувся відкритою, сонячною усмішкою.

—Я запам’ятаю до речі, азовська відьма.

А тепер вам треба побути вдвох, —перевертень підвівся й вже від дверей сказав:

—Рох не ображайся, що обслинив, — й він пішов з кімнати, на останок тільки підморгнув мені.

—Рошику, ти як? — я сіла на підлогу навпроти мордочка кролика й подивилася на нього, своїм фірмовим жалібним поглядом, неначе котик зі Шрека.

—Не думай, не спрацює.

—Чому ж ти зі мною заговорив.

— Тобі здається, кролики не говорять.

—Не починай, я ж хвилююся.

—Не вірю. Ти мене довірили цьому хижаку.

—Він знав, що робити.

—Він мене ледь не з'їв.

—Тебе ледь яструб не вбив, а ти.

—Не нагадуй мене досі колотить.

—Бідний мій, Рох, — я погладила велетня по теплому боці.

—Бідний, ледь не помер.

—Як ти взагалі встряв у цю халепу? Звідки з'явився Гострояр? — запитала я гладячи кролика й обережно зцілюючи подряпини.

—Не знаю, він з'явився ніби не звідки, намагався догукатися, а там стіна. Ніхто не чує, добре що ви вчасно схопилися, — голос Роха був втомленим

— Може поспиш трохи, велетню? А я прийду пізніше зі смаколиками, — він тільки кивнув погоджуючись.

Я сиділа коло нього доки він не заснув й я не почула рівномірне сопіння, тоді намагаючись не шуміти обережно підвелася й навшпиньки вийшла з кімнати. Прикрила двері й пішла до низу, не маючи жодної думки, що робити.

У вітальні стояла приголомшлива тиша. Усі сиділи по різних кутках кімнати й робили вигляд, що нікого не має.

— Що відбувається? — якось дивитися на кислі обличчя й не розуміти, що могло трапитися за годину, окрім дірки в нашому захисті, не дуже хотіло. Настрій й так був на межі.

— Та нічого такого, — буркнув Богдан і вперіщив очі в телефон.

—Ага, зовсім нічого такого! — передражнила його Ліза.

— Андрій, а ти що скажеш? — я подивилася на хлопця.

— Що ж скажу, — він подивився своїми зеленими очима, які просто світилися рішучістю й наміром все висказати.