Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Треба ніколи не відступати. Знаєте, Маркусе, свобода, прагнення свободи, — це війна з самим собою. Ми живемо в суспільстві сумирних офісних овець, і щоб витягти себе з цього болота, треба боротися і з собою, і з усім світом. Свобода — це боротьба щохвилини, якої ми майже не усвідомлюємо. Я ніколи не здамся.

Маленькі містечка в американській глушині мають той ґандж, що в них є тільки залоги пожежників-добровольців, які тямлять у своєму ділі набагато менше, ніж фахівці. Тому ввечері 20 червня 2008 року, коли я дивився, як полум’я, вириваючись із корвета, охоплює гараж-прикалабок, між моїм дзвінком у рятувальну службу та її приїздом у Гусячу бухту минуло досить чимало часу. Дім уцілів лише дивом — хоч, на думку командира аврорівських пожежників, дивом було передовсім те, що гараж був розташований в окремій споруді, що й дало змогу хутко локалізувати полум’я.

Поки в Гусячій бухті метушилися полісмени й пожежники, приїхав Тревіс Довн, якого теж викликали на ґвалт.

— Маркусе, ти не поранений? — запитав він, кинувшись до мене.

— Ні, зі мною все гаразд, тільки дім замалим не згорів…

— Що сталося?

— Я повертався з пляжу Ґранд-біч і, звернувши до хати, побачив людину, яка тікала у ліс. А потім це полум’я…

— Ти встиг ту людину впізнати?

— Ні, все сталося занадто швидко…

Раптом нас гукнув працівник поліції, який прибув на місце разом із пожежною залогою. Оглядаючи дім знадвору, він знайшов під дверми лист. Там було написано:

«Ґольдмане, повертайся додому».

— Оце лихо! Вчора я такий самий отримав.

— Такий самий? І де він був? — запитав Тревіс.

— На моїй тачці. Я зайшов хвилин на десять до крамниці, а як повернувся, під двірником було це послання.

— Гадаєш, тебе хтось переслідує?

— Я… я не знаю. Досі я не звертав уваги, але що це означає?

— Маркусе, ця пожежа дуже скидається на попередження.

— Попередження? Кому і про що мене попереджати?

— Либонь, комусь не подобається твоя присутність в Аврорі. Всі знають, що ти ставиш забагато запитань…

— То й що? Хтось боїться, що я можу щось довідатися про Нолу?

— Можливо. Принаймні мені це не подобається. Справа кепська. Я залишу тут патруль на ніч.

— Не треба ніякого патруля. Якщо цей чоловік мене шукає, нехай приходить: я зустріну його.

— Охолонь, Маркусе. Хочеш ти чи ні, тут уночі чергуватиме патруль. Якщо я маю рацію, й це попередження, то незабаром слід чекати й на інші дії. Треба пильнувати.

Наступного дня я вдосвіта подався до в’язниці й розповів Гаррі про цю подію.

— «Ґольдмане, повертайся додому»? — перепитав він, коли я розповів про лист.

— Саме так. Надруковано на комп’ютері.

— Що вчинила поліція?

— Приїхав Тревіс Довн. Забрав лист, сказав, що віддасть на аналіз. Вважає, це попередження. Може, хто не бажає, щоб я й надалі копирсався в цій справі. Хтось, хто бачить у вас ідеального винуватця й не хоче, щоб я пхав носа, куди не слід.

— Може, той, хто вбив Нолу і Дебору Купер?

— Може.

Вигляд у Гаррі був серйозний.

— Рот сказав, що найближчого вівторка я постану перед Великим журі. Жменькою добропорядних громадян, які розглянуть мою справу і вирішать, наскільки обґрунтовані обвинувачення. Судячи з усього, Велике журі завжди на боці прокурора… Це якийсь жах, Маркусе, щодня мені здається, що я дедалі дуже грузну в цій справі. Втрачаю ґрунт під ногами. Спершу мене забирають, і я кажу собі, що це помилка, за кілька годин усе владнається, а потім я опиняюся тут, під арештом, аж до самого процесу, який бозна-коли ще буде, і мені загрожує смертна кара. Смертна кара, Маркусе! Я весь час про це думаю. Мені страшно.

Я й сам бачив, що Гаррі марніє. Він сидів у в’язниці трохи більше тижня, і було зрозуміло, що він не протримається й місяця.

— Гаррі, ми незабаром витягнемо вас відціля. Ми розкриємо це вбивство. Рот — пречудовий адвокат, не втрачайте надії. Може, продовжите вашу історію? Розкажіть мені про Нолу, з того місця, де ми зупинилися. Що було потім?

— Після чого?

— Після сцени на пляжі. Коли тієї суботи, після шкільного концерту, Нола прийшла до вас і сказала, що ви не повинні почуватися самотньо.

Сказавши те, я поставив на столі плеєр і ввімкнув його. Гаррі мляво всміхнувся.

— Ви хороший хлопчина, Маркусе. Адже це і було найважливіше: Нола приходить на берег і каже, щоб я не почувався самотнім, що вона тут заради мене… По суті, я завжди був самотньою людиною, а тут стало інакше. З Нолою я почувався немовби частиною цілого, того цілого, яке ми становили разом. Коли її не було поруч, у мені утворювалася порожнеча, я ніколи доти не зазнавав такого відчуття нестачі: наче відтоді, як вона увійшла в моє життя, вся моя світобудова без неї йшла шкереберть. Я знав, що в ній моє щастя, та розумів, що в нас із нею все складатиметься надзвичайно важко. Втім, першою моєю спонукою було приборкати свої почуття: ми не могли бути разом. Тієї суботи ми ще трохи постояли на березі, а потім я сказав, що вже пізно, що їй треба додому, поки батьки не почали хвилюватися, і вона послухалася мене. І пішла собі. Йшла берегом, а я дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться бодай раз і помахає мені рукою. Н-О-Л-А. Та мені будь-що треба було викинути її з голови… Тож увесь наступний тиждень я, щоб забути її, намагався зблизитися з Дженні, з тією самою Дженні, яка зараз власниця «Кларксу».

— Зачекайте… Ви хочете сказати, що Дженні, про яку ви оце розповідаєте, Дженні 1975 року, кельнерка в «Кларксі», — це Дженні Довн, Тревісова