Анастасія Лобойко - Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко

-А скажи-но мені, пташку, де ти бродила поночі? - сердито запитала вона. - Я купа часу тебе чекала, але ж тобі, певно, глибоко наплювати на мої переживання? - прогарчала дівчина, та вмить пошкодувала про сказане.

-Мені - що? - перепитала крізь зуби Таня, встаючи з ліжка. - Так, я прийшла пізніше, бо мала справи! І взагалі, я не зобов’язана звітувати тобі, ясно? - репетувала, нервозно тупаючи ногами, подруга. І несподівано Ляна не побачила тієї самої Тані, з якою була пов’язана цілісіньке життя.

-Вибачте, мадмуазель, але я думала, ви хоч спроможетеся повідомити, відколи ми з вами станемо чужими людьми! - озвіріла Ляна. - Я ж хвилююся і ти це ПРЕКРАСНО ЗНАЄШ! - підвищила вона голос, бо Таня вже майже одяглася і зібралася виходити. - Чи тобі здається, що я ніхто для тебе і не маю ніякогісінького стосунку до того, що з тобою діється?..

-САМЕ ТАК МЕНІ І ЗДАЄТЬСЯ! - раптом закричала Таня й вибігла з будиночка, щосили грюкнувши дверима.

Ляна якийсь час стояла, ніби їй вліпили ні за що добрячого ляпаса. Але Соломія, котра влетіла до кімнати, змусила вийти дівчину зі стану заціпеніння й подивитися на ситуацію тверезо.

-Таня просто була дуже зла, - заспокоювала себе Ляна, походжаючи біля їхнього спільного дерева.

Вона потерла шию ззаду і намацала ланцюжок.

-А ти чому не допоміг?! - гаркнула на медальйон. - Ай᳥е запевняла, що з тебе буде трохи більше користі, а ніж зі звичайної висюльки. - скривилася дівчинка і задумано глянула на пухнасті білі хмари у далекій небесній блакиті.

Вдихнувши на повні груди, дівчина почала гарячково обмірковувати, як їй бути далі. З хлопцями погиркалась… переживе. З Танею посварилася… ой, дуже треба! Ну… якось перебудемо. Сама, одна, як, як… Хе, Стьопа сказав би, напевно, як в сраці око… Стьопа…

Та! Не біда. Походимо собі, погуляємо, по-поплачемо…

Ляна раптом голосно захлипала. Сльози ручаями котилися по її личку і незворушно зрошували траву під ногами. Вона затулила рукою рота. Не вільно плакати. За кого? За людей, для котрих вона ніхто? За людей, що її покинули? За тих, хто їй чужий?

-Ойойошеньки, що ж я таке собі надумала? - розпачливо прошепотіла вона. Пригадалося, як хлопці порятували її від якогось скаженого пса. Той собака тоді і їх ледь не покусав. Він скочив, а Андрій зі Степаном йому патика в зуби, Ляну, котра зі страху завмерла на місці, за руку і - алюр три хрести!

А як Таня витягла її з ріки? Хоч сама тоді загинути могла…

Це було 3 зими тому. Надворі - дубар, добрий Ґазда і пса на вулицю би не випустив. Та все ж якийсь чорт потягнув їх з Танею на річку!

Дівчата трохи покрутились біля берега, опісля вилізли на горб. Ляна підійшла на самий краєчок і задивилася на сонечко, а тоді глипнула вниз. Від світла їй перед очима пішли темні кола. Вона поточилася і з’їхала у воду.

Вода виявилася страшно крижаною, а течія такою стрімкою, що за мить дівчинка була вже за два метри від місця падіння. Роксоляна ще встигла почути, як Таня щось розпачливо прокричала, а тоді її вуха залила холоднюча вода.

То ще добре, що Ляна трохи вміла плисти, бо так би в моменті захлинулася і - згадуй лиш, як звали!

Аж тут Ляну щось смикнуло, і повністю вона отямилась вже на камінні. Над нею вклякла мокрюща, злякана подруга. Дівчата тоді добре дістали, кхем… так би мовити, по західній півкулі, але Ляна точно знає - довіку мусить пам’ятати, як Таня витягла її з зимнющих підступних лещат смерті.

-Так, чужі, - саркастично сказала Ляна. - Та в мене ближчих за них нема, - у розпачі завила вона.

Дівчинка ще трохи посиділа, а далі вирішила набрати команду або до когось приєднатися. Треба ж якось відсвяткувати повернення додому.

***

Спочатку Ляна вагалася, чи йти до хлопців, чи зв’язатися з Танею, чи, може, з кимось познайомитись і вступити до групи?

Проте в якийсь момент рішення зринуло саме: гонорову запропонувати співпрацю Ксені та Соломії.

-Ну, я не знаю… - вагалася Соломія. - ми з Ксенею, ем…

-Не хочемо з тобою співпрацювати… - відрубала Ксеня, свердлячи Ляну поглядом.

-Але ж… - Ляна відчайдушно хапалася за соломинку і… і передумала. Не буде ж вона на коліна ставати - то й нехай. - Добре, не хочете - як хочете. - і дівчинка, лежачи на ліжку, знову поринула в читання Таниної книги.

-Отже, питань більше нема? - зраділа Соля. - Ходімо, Ксеню, нам ще…

Та раптом до кімнати забігла якась зачимеричена чорнява дівчинка з гулькою на голові і в зеленому спортивному костюмі.

-Дівчата… ви… вибачте, - захекано перепрошувала вона невідь за що, - але… я з вами не… Ойойой…

-Чому? - в один голос крикнули Соломія та Ксеня, котрі, певно, зрозуміли її з півслова. Видно було, що вони не на жарт розхвилювалися.

-Я пішла в іншу команду. Там… там мій хлопець.

-Тиць моя радість! - крикнула Ксеня. - Але ж ти бігаєш скоро, добре вдовжину скачеш…

-Знаю, знаю, але, дівчата, вибачте! Ну, так склалося. - вона лише розвела руками й вийшла, попрощавшись, за двері.