Олександр Боргардт - Аналітична історія України

автора його колега, проф. Ілля Резнік. Він помітив, зокрема, що всі «зміни курсу» в СССР суто пропаґандові, ясна річ, курс був один – на світове панування – співпадали з періодами, коли виникала чергова потреба у фінансових вливаннях (а старих було – по саму зав’язку).

До всього цього додавався й чинник унутрішній – підйом національно-визвольних рухів, що привернув до себе увагу виступом казахських студентів в Алма-Аті восени 1986, підтриманий згодом в Прибалтиці та інших республіках. Він був як же слабкий, але…

В покійному СССР – так – існував дисидентський рух, доволі різноманітний за складом та цілями. Але то був здебільшу правозахисний рух, який ніколи не вимагав від антилюдської влади особливих реформ соціального устрою, а вимагав тільки – єдино – дотримування своїх же власних совєцьких законів. В Росії таких помірковано переслідувано («Я т-тєбє покажу Констітуцію!»), але в колоніальних «рєспубліках» таким страху заради ліпили за старою пам’яттю ще й тавро «націоналіста»: найбільш тяжкий політичний злочин в ґеноцидній країні «дружби народов». Бо, коли вони насправді ставили на перший план долю свого народу, – їх просто безжально нищили, убивали. Як Марченка або Стуса.

Як перед ними – мільйони інших.

В перебільшенні небезпеки національно визвольних рухів в країні московського ґеноциду було безпосередньо зацікавлене КҐБ, це піднімало його престиж та значення в очах антинародної влади.

Так він і стався – «распад СССР на отдєльниє рєспублікі»; можливо – й заздалегідь запланований. Чи існує план зібрати їх знову докупи? – так, безумовно, але… План є план, і не більше. Можна думати, що в СССР існували деталічні плани військової окупації кожноі з країн світу; як і списки тих, кого в цій країні належить розстріляти, а кого відправити до Колими, і – що ж? Бо таке щось, як «р-раз – два – разбєжалісь!», а потім «р-раз – два – сбєжалісь!» – може існувати лише в хворому московському розумі. Є й плани, а як же…

* * *

Чи так воно все було насправді? Це питання полишимо відкритим, бо ми не мали і не маємо жодного реального доказу, що підтверджувало би ці міркування. Отже, – самі гіпотези. Хоч і доволі правдоподібні, хоч і підкріплені логічним аналізом.

Сьогодні всі 15 «рєспублік СССР» розпалися на шість принципово різних груп, частин, які матимуть – відповідно, й різне майбутнє.

Це одинока Молдова, що має під боком потужного родича – Румунію.

Це так само одинокий Таджикістан, що має однак і потужну діаспору в сусідньому Афганістані.

Дві кавказькі країни – Грузія та Вірменія, одинокі у світі, без родичів як і без доброзичливих сусідів.

Тюркський масив: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан. Про них не можна сказати, що там кипить політичне життя, або продумуються моделі майбутнього, але є й незаперечні успіхи. Казахи, що були у власній країні національною меншиною – тепер становлять більшість. Як вони цього домоглися без галасу та скандалів – то їх секрет. Ці – схоже, не пропадуть.

Три країни Прибалтики: Естонія, Латвія і Литва, – завжди були шматочком чужої Європи в тілі СССР, та туди благополучно й повернулися. З ними – жодних проблем.

Останніми є три уламки колишнього СССР, де практично нічого (за цілих десять років, не забудемо!) не змінилося в кращий бік, у бік відходу від антинародної совєцької влади: Росія, Україна та Білорусь. Де совєцька влада прибарахлилася усіма зовнішніми ознаками демократії, та готова до будь-яких іспитів майбутнього.

* * *

Але, дозволимо собі ще одне не зовсім невірогідне припущення. Всі пам’ятають післявоєнні роки, коли й у світі пройшов «парад сувєрєнітєтов», коли ООН почала поповнюватися новими незалежними країнами, колишніми колоніями окремих імперіалізмів минулого. Що й зуміли звільнитися, хоч і внаслідок національно-визвольної боротьби. Сьогодні в ООН налічується вже дві сотні держав.

Так, колоніальні потуги були послаблені імперіалістичною Другою світовою, але не лише цим можна пояснити феномен, як такий. Бо протягом XX ст. докорінно змінився сам хід історії, та причини цього були науково-технічні, а власне – економічні. Розвинулися економіки країн з колоніями, а це змінило й підхід. Загарбницький військовий імперіалізм замінився імперіалізмом економічним, більш досконалим та більш ефективним. А головне – не обмеженим жодними кордонами взагалі: вкладай гроші де хочеш та за це й грабуй кого хочеш.

Володіння колоніями стало не вигідне, взагалі.

Бо, й дійсно, держава, яка володіє певною колонією – несе й пряму відповідальність за все, що там діється, але – навіщо? – чи бува не краще пустити її самопас (на оброк): ті ж вигоди, але вже без жодної відповідальності. Так, хіба це не набагато краще?

Отже, чи не був отой «распад СССР» – отаким запізненим приходом до тями й на схід від Перемишлю? – раптовим порозумнішанням і останньої імперії світу? На жаль, подібну думку приходиться повністю відкинути. Не лише тому, що де ж там пошукувати розуму на схід від Перемишлю, але головне тому, що імперський синдром з переходом від імперії до імперії – досі тільки підсилювався.

9. Перша війна «нової Росії»

Внаслідок «распада СССР» утворилась, поруч із іншими й «новая Россія», то, як же вона? Що з нею? Вона народилася, не забудемо цього на щиті «пєрєстройкі і гласності», так би мовити, на вершині демократії. Бо ж не забудемо, й перший президент «новой Росії» Б. Єльцін – колишній «пєрвий Свєрдловского обкома» зумів прийти до влади умілим використанням демократичних настроїв – пригадайте уславлену «защіту Бєлого дома». Коли він два роки потім його ж обстрілював, – то вже за кордоном і не лічилося: демократичний камуфляж уже був натягнений на «новую Росію» в очах одвічно недоумкуватого Заходу.

Росія, що очолила була «парад сувєрєнітєтов» 12.06.1991, зовсім не потурала чомусь такому у себе вдома. Хоч і позаключала для проформи (але ж офіційно федерація, хоч насправді «єдіная і нєдєлімая») якісь там договори зі своїми «суб’єктамі фєдєраціі». Рештками народів, що жили колись на її теренах ще задовго перед нею. Все було би добре, та от не підписала жодного такого «договору» маленька Чечня (або Ічкерія); щось там її не влаштовувало, а Москва чужим іще ніколи й нікому не поступалася. Так виник політичний конфлікт, а політичні конфлікти повсюдно ліквідуються політичними ж засобами; так уже ведеться у світі, але не тут.

Російські порахунки з Чечнею сягають іще часів кінця Першої імперії, початку ХІX ст., коли Чечня стіною стала на шляху російського імперіалізму на південь, де царська вояччина й промордувалась півстоліття, поки нарешті щось там вшкурала. Поки не було