Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

може зобразити невинність? Я не можу. Хто може зобразити щастя й блаженство кохання? Може, показати Гільдегард своїй трирічній онуці, як медкомісії: чисто вимитою й голою? Ні, даруйте. Може, змалювати три десятки наших спільних сніданків — кожен окремо? Ні! Пояснити трирічній дитині, що таке самовільна відлучка з військової частини, неважко, але з якої військової частини — на це я не спроможен. Що людина починає ставати людиною тоді, коли вона відлучається з будь-якої військової частини — цей досвід я тут цілком відкрито передаю майбутнім поколінням, як пораду. (Тільки обережно, коли стріляють! Є такі ідіоти, що ціляться і влучають!) Перед онукою я обмежився варіацією в дусі художника Шпіцвега: гарненька молода жінка у вікні мансарди поливає з жовтої поливачки герань у ящику на підвіконні. На задньому плані—«Ідіот» Достоєвського, «Пальма Кункель», казки братів Гріммів та «Міхаель Кольгаас» у кухонній шафці між двома порцеляновими вазочками, на яких написано «Рис» і «Цукор», перед шафкою дитяча коляска, а в ній бавиться немовлятко, якому хтось (це я! Я з каяттям б'ю себе в груди!) зробив торохтілку з мотузочки та пряжок від солдатських ременів. На пряжках можна в бінокль розглядіти зображення прибраної колосками лопати. («То була моя мама?» —«Так»). Коли я йду гуляти не до пристані Лея й Франконської верфі, а до Деревного ринку і Байєнштрасе, та ще даю себе затягти до алеї на Убіррінгу, то тут онука з дитячою впертістю невблаганно тягне мене в ту вулицю, назву якої я колись виказав і зрадив її місцезнаходження. («Де ж стояв будинок?» —«Отам».— «А де була ваша кімната?» — «Приблизно отам».— «А як же мою маму не вбила бомба?» —«Вона була в бабусі».—«Тобто — в прабабусі?» — «Так»). Я урочисто обіцяю (і збираюсь дотримати цієї обіцянки), що колись прочитаю їй уголос «Ідіота», «Міхаеля Кольгааса» і «Пальму Кункель». Казки братів Гріммів я їй уже читав. Наші прогулянки в напрямку Байєнштрасе закінчуються звичайно відвідинами прабабусі. Там п'ють каву (я не п'ю), їдять кекс («пудинг», що його в інших містах називають «бабою» і якого я не їм), курять сигарети (я не курю), проказують молитви (я не проказую). Я тим часом стою біля вікна, заклавши руки за спину й дивлюсь на браму Северина. Коли над містом пролетить літак (чи «промайне», як дуже образно пишуть у газетах), мене раптом починає тіпати, майже як епілептика, що свідчить про не дуже міцне здоров'я, і принаймні тепер кожен побачить те, що давно збагнув досвідчений читач: я — невротик. Ці напади іноді тривають досить довго: йдучи додому, я через силу тягну ноги, руки в мене тремтять. Недавно одна жінка, показавши на мене пальцем, голосно й виразно сказала своєму синові, хлопцеві років п'ятнадцяти:

— Глянь на нього, типовий випадок хвороби Паркінсона.

Хоча це не так. А через те, що, побачивши землечерпалку, я теж починаю тіпатись і пошепки кажу сам до себе: «Праця дає волю», один молодий чоловік сказав якось мені в спину: «Цей теж з отих». А що я після поранення в голову ще й заїкаюсь і можу без запинки тільки співати (а що ж краще підходить для співу, ніж: «В німців жінка, в німців вірність, і вино, і пісня влад...»), то й через це на мене часом кажуть: «Цей теж з отих!» Я звик до цього. Якщо взяти до уваги, що в мене при чистих руках майже завжди під нігтями — бруд і той факт, що я не претендував на пенсію для потерпілих від війни, а отже, не маю документа, який засвідчував би походження моїх явних фізичних розладів, то зрозумілою стане наклейка на мене «Цей теж з отих». А я вперто не хочу апелювати до здорового людського глузду.

Поради я приймаю тільки від тещі. «Поголись. Більше дбай про фірму. Не гризися через отого Бертена, хоч він, на жаль, узяв твою дочку. Невже нема кому пришити тобі гудзика? Іди сюди!»

Справді: шити я зовсім не вмію, і я залюбки зображу в альбомі багато-багато гудзиків, відірваних протягом мого життя від двадцяти одного до сорока восьми років — круглих і довгастих. Нехай читач розмалює і круглі, й довгасті — як захоче. Коли надумає так, хай зробить з круглих ромашки або стокротки; може зробити з них монетки, або годинники, або місяці вповні, чи круглі цукерниці, чи розетки — все, що кругле, дозволяється його фантазії як варіації місяця. Читач може зробити з моїх гудзиків партійні чи ще які значки. Довгасті гудзики, як ото на мисливських куртках або піжамах, завжди пришивають надто вільно, і з них добре зробити цукерки-квасолинки, півмісяці, ванільні ріжечки або коми, ялинкові прикраси або ж серпики. Для кожного року свого життя до 1949-го я щедро виділяю десяток круглих, для кожного року після 1949-го — по півдесятка круглих та довгастих та ще кілька відірваних застібок-блискавок, які чудово можна перетворити на малюнку в тернові кущі або в колючий дріт. Малесенькі гудзики від сорочок — на жаль, вони бувають тільки круглі — ми просто порозсипаємо по малюнку жменею, наче цукор по готовому печиву. Дірок на панчохах та на сорочках теж вистачає, і це особливо вигідно для нишпорок, бо навіть малі діти знають (я це знов нагадую для дорослих, бо в них така слабка пам'ять), що для археології немає нічого важливішого за дірку. У такого вдівця, як я, що завжди вперто відмовлявся чистити черевики, вистачає дірок. Недавно один із небагатьох чистильників чобіт, яких тут можна знайти, докірливо сказав мені: «Ви, здається, навіть не знаєте, що таке начищений черевик». Я певен, що він колись був фельдфебелем, а повчати люблять усі німці. Моя теща не повчає мене, а тільки обсмикує, знімає пушинки з пальта, поправляє плечі — дві ватні підкладки, вшиті «для фасону» в піджак і в пальто,— нахиляється, щоб затягти й застебнути ремінці на черевиках (а не попустити). Вона надіває на мене капелюх і поправляє так, як годиться (тобто так, як носили капелюхи, коли їй було двадцять років), а тоді раптом заливається слізьми, обнімає мене, цілує й заявляє, що я завжди був їй ріднішим за власних синів, крім, звичайно, Ангела, бо той був для неї «навіть більше, ніж син».