Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Яка ж то мужня мати — мужніша мужів — вона! Знай же, юначе-брате: хоч би де по світах блукав ти, вона спокою не зна[44].

Те, що в Кельні мав відбутися всесвітній конгрес перукарів, у якому погодилися взяти участь двадцять країн, і що на ньому вперше має присуджуватися звання чемпіона світу з урученням встановленого доктором Леєм перехідного призу, сповнить законною гордістю всіх німців, принаймні жителів самого Кельна.

Коли я ще повідомлю тут про певні заходи спілки кролівників у Бергіш-Гладбаху, то не для того, щоб висміяти цих добропорядних людей. І не з якихось композиційних міркувань у зв'язку з вищезгаданим конгресом зоопсихологів, а заради якогось почуття справедливості, особливо через те, що в цьому містечку живе дехто з моїх друзів. Бергіш-Гладбахська спілка кролівників оголосила про щорічну екскурсію членів спілки та їхніх сімей, яка цього разу не мала точного маршруту, і запросила приятелів та доброзичливців спілки приєднатися до розваги.

Що в тому самому місті спілка ветеранів оголосила щомісячну перекличку, а місцевий комітет націонал-соціалістської організації «Сила з радості» обіцяв веселі й повчальні години, я згадую тільки задля повноти картини.

З обачності мушу згадати тут іще про кілька дрібничок — бо хоч про них «малі діти знають», та можна припустити, що їх знає не кожен дорослий, отож я з обачності ще раз наводжу тут те, що «малі діти знають»:

Що десь близько 22 вересня того року, а може, якраз того дня в Берлінському інституті кайзера Вільгельма, в Далемі, відкрито новий тип ядерної реакції, нині знайомий нам усім. А ще через кілька місяців із властивою науці максимальною обережністю опубліковано було перше повідомлення про наслідки досліджень, і за місяць фізики-ядерники в усьому світі вже знали, що атомна бомба технічно можлива і що це провіщає нову епоху.

Що того дня, 22 вересня 1938 року, англійський прем'єр-міністр Невіл Чемберлен приїхав до Бад-Годесберга, щоб обговорити так звану «Судетську кризу», це знають не тільки малі діти, а майже кожне немовля, і я, повторю, нагадую про це тільки для дорослих. «Коли Чемберлен,— пише один літописець того вікопомного дня,— їхав туди з Кельна, він з явною радістю дивився з вікна на залиту сонцем Рейнську долину й виявляв цілковите задоволення, що йому показують цю символічну картину волі й простору. Він сфотографувався з тією приязною й відкритою усмішкою, що до наступного дня немовби облетіла весь світ і прославила його».

VIII

Моя трирічна онука ніколи не каже мені «дідусю» — тільки «ти» або «Вільгельме»; і коли говорить про мене з іншими, теж каже «він» або «Вільгельм». Тому я завжди розгублююсь, коли вона запитує мене про свою бабусю. Тоді я, гуляючи з нею по пристані Лея понад Франконськими верф'ями, аж до набережної кайзера Фрідріха й назад (повільно, бо я нетвердий у ногах), розповідаю їй про Анну Бехтольд, мою тещу; як вона за свої сутички з польовими жандармами сиділа в Зігбурзькій в'язниці й двічі тікала — раз до Грембергофена, а другий — до Кельна-Дейца, і обидва рази попадалася. Я змальовую це романтично і таким тоном, яким переповідають баладу про Ганнеса-Лупія; у мене бомби зі свистом летять з неба, вибухають гранати, а жандарми постають у всій своїй страшній войовничості. Тоді маленька Гільда нетерпляче смикає мене за руку й нагадує, що вона хоче послухати не про свою прабабусю, а про бабусю. Я починаю підніматися і спускатися по гіллі генеалогічного дерева, поки добираюсь до потрібної гілки й розповідаю про Катаріну Бертен, матір її батька, а мого зятя, даму, якої я по змозі уникаю, хоч вона — красуня, одного віку зі мною і свого часу дехто намагався зісватати мене з нею: вона для мене занадто схожа на пустотливий гурт моїх кузин, про ігри в фанти з якими у мене лишилися похмурі спогади — ще похмуріші, ніж кімната отієї жриці кохання Герти, з якою я так багато листувався, хоч і не у власній справі. Страхітлива безособовість фахової порочності — а Герта служила коханню п'ять років — повернула їй щось майже як цноту. («Він справді загинув?» —«Так».— «Ви бачили це власними очима?» — «Так».— «Де?» — «Ох...— І навіть без ніякого перебою.— А він так любив пудинг з патокою!»)

— Звичайно, Бертени — це прадавній кельнський рід, ще з...

Та ні, онука обома руками смикає мене за руку, наче за мотузок від дзвона. Бабуся — це для неї Гільдегард. Нелегко уявити собі, що існує на світі хтось такий, хто думає про Гільдегард, як про свою бабусю. Що я можу розповісти про неї? Нічого. Що вона була білява й дуже мила, любила гардини, а також книжки та герань; що їй у Батто завжди відпускали більше яєць, ніж належало на картки? Хто