Кеннет Грем - Вітер у вербах, Кеннет Грем

— О ні, ми ще нікуди не збираємось — якщо ти про це, — відповіла перша ластівка. — Ми просто обговорюємо, що й до чого. Яким шляхом летіти цього року, де будемо спинятися тощо. Це ж таке задоволення!

— Задоволення? — здивувався Ондатр. — Не розумію я такого задоволення. Якщо вже конче залишати цей райський куточок і друзів, яким вас не вистачатиме, і чудові хатинки, які ви тільки-но обжили, що ж, коли прийде час, я вірю, що ви хоробро полетите звідси, назустріч труднощам і небезпекам, новому та незвіданому, і вам здаватиметься, що не такі вже ви й нещасні на чужині. Але щоб хотілося говорити про це чи навіть думати, поки в цьому ще нема потреби…

— Нічого ти не розумієш, — відказала друга ластівка. — Вся штука у хвилюванні, яке ми відчуваємо, у якійсь приємній, млосній тривозі. А потім, один за другим, налітають спогади, неначе голуби, що вертаються додому. Спогади вриваються серед ночі в наші сни, вони переслідують нас навіть удень. І тоді так хочеться пощебетати між собою, аби почути, хто що скаже, і самим повірити, що це таки було насправді: звуки, запахи, назви…

— А не можна цього року нікуди не летіти? — глибокодумно поцікавився Ондатр. — Ми подбаємо, щоб ви ні в чому не знали невигоди чи нестачі. Ви навіть не уявляєте, як тут гарно о тій порі, коли ви кудись тікаєте.

— Одного року я вже спробувала, як ти кажеш, нікуди не летіти, — мовила третя пташка. — Мені так тут сподобалося, що коли настав час летіти, я відбилася від зграї, і вона полетіла без мене. І кілька тижнів справді було дуже непогано, а потім!.. О, які то були довгі та нестерпні ночі! А дні — сльотяні та похмурі! Повітря липке й холодне, а в небі — ані комахи! Дурна це була витівка. Я зовсім занепала духом, а однієї холодної вітряної ночі просто лягла на крило, і дужий зимний вітер зі сходу заніс мене углиб суходолу. Сунув густий лапатий сніг, а я пробивалася через перевали високих гір, і скільки натерпілася, поки перебралася через гори. Ніколи не забуду того блаженства, коли мою спинку знов обігріло тепле сонечко, коли я полетіла до озер — спокійних і блакитних, — що лежали піді мною, а надто — смаку першої масної комахи, яку я тоді спіймала! Минуле здавалося кошмарним сном, а майбуття уявлялося суцільним святом без початку і кінця, і все тому, що я летіла на південь — тиждень за тижнем, легко, не дуже чимось переймаючись, спочиваючи, скільки хочеться, але весь час прислухаючись до поклику! Я отримала хороший урок, і більше мені навіть на думку не спадало робити щось наперекір долі.

— О, поклик Півдня, поклик Півдня! — замріяно защебетали інші ластівки. — Його пісні, його гомін, його променисте повітря! А ти ще пам’ятаєш… — і, вмить забувши про Ондатра, вони поринули в гарячі спогади. Той зачаровано слухав птахів, і в його серці зажевріло незбагненне почуття. У ньому теж — нарешті він це зрозумів! — теж забриніла та потаємна струна, про яку він досі навіть не підозрював. Самого щебету пташок, що мали летіти на південь, їхніх оповідок про давно минулі події цілком вистачило, щоб оживити в Ондатрі те нове, ще невідоме почуття, яке бентежило його уяву. Його охопило неспинне бажання відчути на собі гарячий дотик справжнього південного сонця, набрати повні груди п’янкого аромату. Він заплющив очі і, забувши геть усе, на хвильку поринув у мрії, а коли знову очі розплющив, річка видавалася похмурою і холодною, зелені поля — сірими, безбарвними. Аж тут щось штрикнуло в серце, і Ондатрові стало соромно за свої мрії.

— А чого ж ви тоді повертаєтеся? — ревниво запитав він у ластівки. — Що кличе вас до цієї покинутої глушини?

— Тобі не спадало на думку, — озвалася перша ластівка, — що, коли настає слушна година, нас кличе в дорогу інший поклик? Поклик буйних лугових трав і вологих садів, і теплих ставків, де повно комах, і худоби, що гуляє полем, і сінокосу, і всіх сільських будівель, наставлених навколо Дому з Бездоганними Карнизами?

— А, може, думаєш, — спитала друга пташка, — тобі одному на землі знову хочеться почути спів зозулі?

— Коли прийде пора, — сказала третя, — ми знову занудьгуємо за домом, за лататтям, що погойдується на поверхні англійської річки. Але сьогодні все це для нас таке бліденьке, ріденьке і далеченьке. Бо зараз зовсім інша музика збурює нашу кров.

І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.

Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів. Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.

Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з