Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аліса почала, мимоволі посміхнувшись:
— Ви знаєте, я також завжди думала, що Одноріг — лише потвора з казок. Мені ніколи не доводилося бачити їх живих.
— Ну, раз ми побачили одне одного, — сказав Одноріг, — я згоден повірити у твоє існування, якщо ти повіриш у моє. Домовилися?
— Добре, якщо вам так хочеться, — погодилася Аліса.
— Ану, давай кекс з ізюмом, — продовжував Одноріг, звертаючись до короля. — Чорний хліб не для мене!
— Певна річ... певна річ! — забурмотів Король і поманив пальцем Гейху. — Розв’язуй торбу! — шепнув він. — Швидше! Та не ту, це з горохом!
Гейха дістав з торби великий кекс і дав його потримати Алісі, потім дістав блюдо і ніж. Аліса не могла зрозуміти, як все вміщалося там. Це схоже, думала вона, на фокус.
Тим часом до них підійшов Лев. У нього був стомлений і сонний вигляд, очі напівзаплющені.
— Що це таке? — запитав він, ліниво блимаючи на Алісу. Він мав низький, густий бас, що нагадував гудіння великого дзвона.
— Ага! Ну, що це таке? — зрадів Одноріг. — Нізащо не вгадаєш! Я і то не вгадав!
Лев стомлено подивився на Алісу.
— Ти тварина... рослина... чи мінерал? — запитав він, позіхаючи на кожному слові.
— Це казкова потвора! — вигукнув Одноріг раніше, ніж Аліса встигла відповісти.
— Ну, тоді, Потворо, роздай кекс, — сказав Лев і ліг, поклавши голову на лапи. — А ви сідайте, — (до Короля та Однорога). — Кекс будемо ділити справедливо, знаєте!
Король був сам не свій від думки, що йому доведеться сісти між двох величезних створінь, але іншого місця не було.
— От зараз би нам влаштувати бій за корону! — зауважив Одноріг, нишком поглядаючи на корону. Король так тремтів, що вона ледве трималася у нього на голові.
— Я б легко переміг, — заявив Лев.
— Не сказав би, — заперечив Одноріг.
— Мовчав би ти! Я за тобою гнався через усе місто, ти, курча! — сердито відповів Лев, наполовину підводячись.
Тут втрутився Король, щоб запобігти сварці. Він так хвилювався, що у нього тремтів голос.
— Через усе місто! — вигукнув він. — Ого, далеченько! Ви бігли через старий міст чи через базар? Зі старого мосту видно краще.
— Хіба я знаю? — проричав Лев, лягаючи знов. — У такій куряві нічого не видно. Довго ще ця Потвора буде різати кекс?
Аліса вмостилася на березі струмочка, поставила на коліна величезне блюдо і старанно розрізала кекс ножем.
— Це страшенно неприємно! — промовила вона у відповідь на зауваження Лева (вона починала звикати до того, що її називають Потворою). — Я вже відрізала кілька шматків, але вони вперто приростають до кексу.
— Ти не знаєш, як треба заходитися коло задзеркального кексу, — зауважив Одноріг. — Спочатку роздай його, а потім поріжеш.
Це звучало безглуздо, але Аліса підвелася і піднесла кожному блюдо. При цьому кекс сам розділився на три частини.
— А тепер розріж його, — запропонував Лев, коли вона повернулася на своє місце з порожнім блюдом.
— Я протестую, це несправедливо! — вигукнув Одноріг. Аліса в цей час сиділа з ножем в руці, неспроможна зрозуміти, з чого слід починати. — Потвора дала Левові вдвічі більший шматок!
— Проте вона нічогісінько не залишила для себе, — сказав Лев. — Ти любиш кекс з ізюмом, Потворо?
Перш ніж Аліса встигла відповісти, почувся барабанний бій.
Вона не могла зрозуміти, звідки долинав цей гуркіт. Здавалося, він заповнив усе навкруги. Від гуркоту в неї гуло в голові і позакладало вуха. Перелякана, вона скочила на рівні, перестрибнула через струмок і встигла помітити лише, як Лев та Одноріг схопилися на ноги, дуже розлютовані, що перервали їхній бенкет. Потім вона впала навколішки і заткнула вуха, марно прагнучи врятуватися від жахливого гуркоту.
«Якщо це не вижене їх з міста, — подумала вона, — тоді ніщо не вижене».
Розділ VIII. «Це мій власний винахід»
Згодом гуркіт поступово завмер, настала мертва тиша. Аліса трохи злякано підвела голову. Ніде не було ні душі. Вона навіть подумала, що їй лише наснилися Лев, Одноріг та дивні англосаксонські Гінці. Проте біля неї лежало велике блюдо, на якому вона намагалася порізати кекс.
«Значить, це був не сон, — подумала вона. — А може... все взагалі відбувається уві сні... Проте я сподіваюся, що все сниться мені, а не Червоному Королю. Я не хочу бути персонажем з чужого сну, — провадила вона жалібно. — Мені дуже кортить піти розбудити його і побачити, що трапиться після цього».
Цієї миті її розмірковування увірвалися, бо почулися вигуки: «Гей! Гей! Шах!..»
У її бік галопом скакав Вершник у червоних латах, розмахуючи величезним кийком. Порівнявшись із нею, кінь раптово зупинився.
— Я беру тебе в полон, — гукнув Вершник і шкереберть полетів з коня.
Хоч як Аліса злякалася, ще більше цієї миті боялася вона за нього і схвильовано слідкувала, як він знову забирався на коня.
Коли той зручно вмостився в сідлі, він почав знову: «Я беру...» Але тут почувся інший голос: «Гей! Гей! Шах!» Аліса здивовано озирнулася на нового супротивника. Цього разу показався Білий Вершник. Він зупинився поруч з Алісою і так само скотився з коня, як і Червоний Вершник. Потім він знову сів у сідло, і обидва Вершники деякий час мовчки дивилися один на одного. Аліса трохи збентежено позирала то на одного, то на іншого.
— Я забрав її в полон, ти знаєш! — промовив нарешті Червоний Вершник.
— Так, але після цього я звільнив її! — відповів Білий Вершник.
— Ну що ж, доведеться битися за неї, — сказав Червоний Вершник, взяв шолом (він висів на сідлі і формою нагадував кінську голову) й одяг його.
— Ти, звичайно, будеш дотримуватися правил бою? — зауважив Білий Вершник, також зодягаючи шолом.
— Я завжди дотримуюся їх, — відповів Червоний Вершник.
Вони так люто кидалися один на одного, що Аліса, захищаючись від ударів, сховалася за дерево.
«Цікаво, які в них правила бою, — говорила вона про себе. Вона стежила за боєм, крадькома визираючи зі своєї схованки. — Перше правило, здається, полягає в тому, що коли один Вершник влучає в іншого, він вибиває його з сідла, а якщо він промахнеться, то падає сам. Друге правило, мабуть, полягає в тому, що вони тримають кийки в руках, як Панч та Джуді2. З яким гуркотом вони падають! Наче ціла купа камінних щипців падає на решітку. А які спокійні коні!»
Ще одне правило бою, якого Аліса не помітила, полягало в тому, що вони завжди падали на голову. Бій закінчився тим, що обидва Вершники впали поруч сторчма. Потім вони підвелися, потиснули руки, і Червоний Вершник скочив на коня і поскакав геть.
— Блискуча перемога, правда? — запитав Білий Вершник, коли підійшов, задиханий, до Аліси.
— Не знаю, — невпевнено відповіла Аліса. — Я не хочу бути полонянкою. Хочу бути Королевою.
— Ти й будеш нею, коли перейдеш ще один струмок, — заспокоїв її Білий Вершник. — Я буду супроводжувати тебе до кінця цього лісу. Потім я мушу повернутися, розумієш. Там кінчається мій хід.
— Щиро дякую, — промовила Аліса. — Допомогти вам зняти шолом? — Видно було, що самому йому з цим не впоратися.
Нарешті їй вдалося звільнити його від шолома.
— Аж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.
