Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

підняли спільними силами Ла Моля, поклавши його на велику, з різьбленою спинкою, софу, що стояла коло вікна, і прочинили вікно, щоб впустити свіжого повітря.

Від цього руху Ла Моль прийшов до свідомості, зітхнув і, розплющивши очі, відчув те невимовне солодке почуття, яке відчуває поранений, коли, вертаючись до життя, стрічає свіжість замість пекучого жару, пахощі бальзаму замість гидкого і нудотного запаху крові.

Він прошепотів кілька незв’язних слів, на які Маргарита відповіла усмішкою, поклавши пальці собі на губи.

В цю хвилину почувся стук у двері.

— Хтось стукає в потайний хід, — сказала Маргарита.

— Хто це може бути, пані? — спитала з ляком Жільйона.

— Я зараз подивлюся, — сказала Маргарита. — А ти залишись коло нього і не покидай його ні на хвилину.

Маргарита увійшла до свого покою і, замкнувши двері в кабінет, відімкнула вхід до коридору, що вів у покої короля і королеви-матері.

— Пані де Сов! — скрикнула вона, швидко відступаючи назад, тоном, що свідчив коли не про страх, то принаймні про ненависть, бо жінка ніколи не прощає другій жінці, якщо та віднімає у неї чоловіка, хоч би вона й не кохала його. — Пані де Сов!

— Так, ваша величність! — сказала та, зчіплюючи руки.

— Ви тут, пані! — казала Маргарита, вражена подивом, але з тим більшою величністю.

Шарлотта впала на коліна.

— Пані, — сказала вона, — пробачте мені, я знаю, скільки я винна перед вами; але, — коли б ви знали! — вина не тільки моя, а ще й наказ королеви-матері...

— Встаньте, — сказала Маргарита, — але я не думаю, щоб ви прийшли з надією виправдатись передо мною віч-на-віч. — Отже, скажіть, чого ви прийшли?

— Я прийшла, пані, — сказала Шарлотта, не встаючи з колін, майже з божевіллям в очах, — я прийшла спитати у вас, чи він не тут.

— Хто? Про кого говорите ви, пані?.. Я не розумію.

— Про короля.

— Про короля? Ви переслідуєте його навіть у мене! Ви ж знаєте прекрасно, що він сюди не ходить!

— Ах, пані, — продовжувала баронеса де Сов, не відповідаючи на зачіпливі натяки і навіть, здавалося, не чуючи їх, — ах, дай боже, щоб він був тут!

— Чому?

— О, боже мій, пані, адже ріжуть гугенотів, а король Наварський — голова гугенотів.

— О, — скрикнула Маргарита, хапаючи пані де Сов за руку і змушуючи її встати, — о, я забула про це! До того ж, я не думала, щоб королю могла загрожувати небезпека, як іншим.

— Більша, пані, в тисячу разів більша, — скрикнула Шарлотта.

— Справді, герцогиня Лотарінгська попереджала мене. Я казала йому, щоб він не виходив. Він вийшов?

— Ні, ні, він у Луврі. Але ніде не можна розшукати його. А якщо він вийшов...

— Тут його нема.

— О, — скрикнула пані де Сов з розпачем, — йому кінець, бо королева-мати присягалась, що він не буде живий.

— Не буде живий! Ах, — сказала Маргарита, — ви лякаєте мене. Не може бути!

— Пані, — відповіла пані де Сов з енергією, якої надає пристрасть, — я сказала вже, що ніхто не знає, де король Наварський.

— Де королева-мати?

— Королева-мати послала мене за де Гізом та де Таванном, що дожидались у неї в молільні, потім відіслала мене. Тоді, — пробачте мені, пані, — я пішла до себе і почала, як звичайно, дожидатись.

— Мого мужа? Так? — сказала Маргарита.

— Він не прийшов, пані. Тоді я пішла шукати його скрізь, де могла, у всіх розпитувала про нього. Якийсь солдат відповів, ніби помітив його за кілька часу до початку різні серед гвардійців з голими шпагами і що різня почалася з годину тому.

— Дякую, пані, — сказала Маргарита, — дякую, хоч, може, почуття, що примушує вас робити все це, — нова образа для мене.

— О, простіть мене, пані, — сказала де Сов, — і я піду до себе підбадьорена вашим прощенням, бо я не смію йти за вами навіть здалека.

Маргарита простягла їй руку.

— Я піду до королеви Катерини, — сказала вона, — ідіть до себе. Король Наварський під моєю охороною, я обіцяла Йому союз і додержу обіцянки.

— А коли ви не доб’єтесь до королеви-матері, пані?

— Тоді звернуся до брата мого Карла і доб’юся розмови з ним.

— Ідіть, ідіть, пані, — сказала Шарлотта, оступаючись перед Маргаритою, — і хай бог супроводить вашу величність.

Маргарита кинулась у коридор. Але, дійшовши до кінця його, повернулась, щоб упевнитись, що пані де Сов немає позаду.

Пані де Сов ішла за нею.

Королева Наварська подивилась, як пані де Сов пішла сходами, що вели до її помешкання, і пішла далі до покоїв королеви.

Усе в палаці стало інакше, ніж було раніш; замість юрби прислужливих придворних, що розступалися перед королевою та шанобливо вітали її, Маргарита зустрічала тільки гвардійців із закривавленими партизанами, в забризканій кров’ю одежі, або дворян у роздертих плащах, з почорнілими від пороху обличчями, що з’являлись за наказами та з рапортами; ті приходили, ті виходили, і від цієї юрби людей, що йшли туди й сюди, галереї схожі були на величезний страшний мурашник.

Маргарита йшла все вперед і прийшла до передпокою королеви-матері. Але передпокій охороняли два ряди солдатів і пропускали тільки тих, хто знав пароль.

Даремне намагалась Маргарита прорватися крізь цю живу загороду. Вона кілька разів бачила, як відчинялись і зачинялись двері, і в ці хвилини вона щоразу помічала Катерину, що аж помолодшала від діяльності, енергійну, ніби їй було двадцять років; вона писала, розсилала листи, розпечатувала пакети, давала накази, зверталася до одних з ласкавим словом, до других з усмішкою і найприязніше посміхалася до тих, хто був найбільше вкритий порохом і кров’ю.

Серед шуму цієї юрби, що сповняла Лувр штовханиною та страшенним гамором, з вулиць щораз частіше доносилися постріли.

— Я не доб’юся до неї, — сказала собі Маргарита після трьох марних спроб прорватись за ряди солдатів з алебардами. — Замість того, щоб гаяти час тут, піду до брата.

В цю хвилину пройшов де Гіз; він приходив сповістити королеві про смерть адмірала і вертався на різанину.

— О, Генріх, — скрикнула Маргарита, — де король Наварський?

Герцог подивився на неї із здивованою усмішкою, вклонився і, не відповівши, вийшов із