Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

те, що вважав добрим, хоч би громадська опінія вважала це поганим. Так, наприклад, після 1905 р. було багато судових процесів проти тих, що громили жидів. Серед російської адвокатури вважалось невідповідним гідності адвоката виступати на суді оборонцем жидівських погромщиків, і навпаки, кожен, особливо ліберальний, адвокат вважав за честь виступати оборонцем всіх інших по-громщиків, а найбільше тих, що громили панські маєтки. Міхновський не був сам дідичем, він мав всього батьківської землі 17 десятин, але він обурювався такими тенденціями адвокатури. Всупереч цим тенденціям, які підтримувала вся преса, Міхновський радо йшов боронити також тих, що громили жидівські крамниці, як і тих, що громили панські маєтки, доводячи на суді, що ті і другі однаково суть жертви темноти і лихого виховування народних мас. Він не боявся освітлювати на процесі випадки, коли жадність до наживи і аморальні вчинки жидівських крамарів давали привід до особливої до них зненависті нежидівського населення. Це обурювало адвокатів-жидів і кадетствуючих, бо вони мали тенденцію представляти жидівські погроми як виключно наслідок злосливої агітації уряду. Це дало теж привід обвинувачувати Міхновського в юдофобстві, але це обвинувачування було цілком несправедливе. Він не проповідував зненависті ні до кого, він тільки хотів, щоби всі негативні сторони українського життя були ясно усвідомлені і навіть неприємні декому речі були названі своїм власним ім’ям. Ці бажання, так законні і зрозумілі, реалізувати в наших дореволюційних обставинах можна було, тільки ризикуючи своєю репутацією серед ліберальствуючого суспільства. З глибокою вдячністю згадую я також велику працю, вложену Міхновським в оборону на військовім суді моїх двох братів в так званому «Лубенському процесі». Місяці безкорисної, нервово напруженої праці віддав він обороні своїх найближчих приятелів і однодумців. Судова розправа ця відбувалася в військовому суді двічі, кожен раз протягом цілого місяця.

Я вже згадав вище, що після революції 1905 р. настав період великих політичних процесів, причім караюча десниця юстиції, керована міністром Іваном Щегловітовим, тягла до відповідальності не тільки революційно-анархічні елементи, але й такі, що вже санкціоновані свободи, як нову прав-ну норму, прийняли і до життя прикласти намагалися. Оці вічні хитання політичного курсу в старій царській Росії і недодержування правительством царського слова страшно руйнували авторитет самодержавної монархії і анархізували населення. І тут юстиція змішала докупи в однім процесі і есерів, що палили панські маєтки, і есдеків, що тільки займалися класовою організацією робітників, і панів, що до організації місцевого «земського» життя на Україні хотіли приступити. Ця робота щегловітовських агентів обурила проти себе не тільки ліві і ліберальні кола, але також і такі в політичному розумінні лояльні елєменти, як лубенський повітовий маршалок І. М. Леонто-вич і прокурор лубенського суду І. Ф. Калінін. Обидва вони одверто виступали в оборону справедливості. Останній, як залежний по службі од Щегло-вітова, заплатив за чесне виконання свого обов’язку своєю кар’єрою. Два роки працював Міхновський над процесом, поки вдалося йому перемогти всі труднощі і провокаційну роботу поліційних агентів та довести діло до повного виправдання військовим судом його клієнтів.

Останні п’ять-шість років перед всесвітньою війною Міхновський присвятив пропаганді української національно-самостійницької ідеї серед тих кіл, які доти цею пропагандою зовсім не були зачеплені, особливо в такій помосковленій частині України, як північний схід її — Слобожанщина і Донецький басейн. Кола ці були хліборобські і промислові. В цей період Міхновський вже став усвідомлювати собі думку, що держави будуються не інтелігенцією тільки — а в першій мірі продукуючими класами і тими, хто в даній країні продукцію організує. Він сам переймається творчими інстинктами цих класів, старається зароблене адвокатською працею вкладати в продукцію, в те чи інше предприємство. Разом з Михайлом Біленьким купують вони маєток, а спільно з промисловцем Іллєнком приймає Міхновський участь в організації соляного промислу в Слов’янському районі. Під впливом Міхновського обидва спільники його становляться національно свідомими і починають брати активну участь в українській політичній праці. Так само наближається він до родини відомого організатора вугляної промисловості в Донецькому басейні Алчевського, і син та донька Алчевського під його впливом починають брати участь в національному русі, остання стає навіть одною з видатніших українських поеток.

Почалась всесвітня війна. Покликаний до служби Міхновський служить спочатку в північній армії, а напередодні революції дістає, як юрист, призначення до київського Військового суду. Коли вибухла революція, то тут в Києві, з почину Міхновського, зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлю-ючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організаційний військовий комітет, далі військовий клуб імені гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду» — всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу, тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі, і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданістю і при більш суворій дисципліні, якій, во ім’я свого національного і державного обов’язку, кожен повинен добровільно себе підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхновський йшов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший — це націо-нально-усвідомлююча пропаганда серед військової маси; другий — це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхнов-ський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а, з другого боку, показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державнотворчі тенденції. І Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними державами — ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж недержавницької націоналістичної інтелігенції ця програма здавалась чимсь абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська