Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

він жив, тепер музей, і всі ті його літні капелюхи можна побачити, білі костюми, усі ті прогулянкові тростини… Але не в цьому суть, а передусім у ландшафті. Тобто його дім з подвір’ям — це вже такий собі Клінґзор, якщо пригадуєте ті його останні речі, «Останнє літо Клінґзора», наприклад: безкінечно довгі прогулянки тими спекотними якимись стежками з південного боку Альп, і так далі, й так далі… Тобто там він мав не одну нагоду ще раз усе передумати, ще раз пройтися своїми сходинками: Індія, Схід, Касталія, моцартіанство. Це ж один із небагатьох дуже переконаних пацифістів, який у Першу світову засудив воєнні пориви, й це йому створило купу проблем у середовищі. Аж довелося з Німеччини еміґрувати.

— А в чому привабливість «Гри в бісер»? Бо зовні ніби така нуда.

А: — Те саме запитав мене один убивця в Сокальській колонії, сам з Луганська. Він сказав: «От Ви, пане Андрухович, згадуєте Гессе, то, мабуть, Ви його любите? Я сам дуже люблю “Степового вовка”, я його навіть три або чотири рази читав. Але чому мені ніколи не йде “Гра в бісер"? От не можу її читати — і все!».

Б: — Для мене «Гра в бісер» йде в парі з «Доктором Фаустусом» Манна. Така дуже в’язка, повільна оповідь…

А: — Умоглядна річ. Дуже умоглядна. Сконструйована. Під час світової війни він пише щось таке, розраховане на вічність. Це своєрідне позерство, демонстративність така, нарочитість. Але великий майстер, безумовно. Неймовірно красиві картини, доведена до вже не знаю якого рафінаду мовно-стилістична оболонка. Ну й переклад Євгена Поповича, звісно, конгеніальний. Дуже стильна річ. Коли я того разу повернувся зі Сокальської колонії, ми з тобою перетнулись у Львові. Я тобі, Оресте, про той випадок відразу розповів, і ти дуже легко знайшов відповідь для того рецидивіста, шанувальника «Степового вовка». Мовляв, «Степовий вовк» його захоплює, бо це як маніфест індивідуалізму. Та й сам той убивця — такий по-своєму степовий вовк. А «Гра в бісер» — якась Касталія, утопія. І як ти ту утопію будеш втюхувати людині, яка правду-матку в жизні спізнала краще за всіх у своєму Луганську? Яка там Касталія в біса?

— Але ж це дійсно може бути футуристичною річчю, дисторією. Тобто, що це нас чекає таке «времяпрепровождение», як це українською сказати?

А: — Перебіг. Проведення часу.

— Радше вбивання часу, але це описово, окремого слова немає?

А: — «Времяпрепровождения» в нас немає.

Б: — Ми таким не займаємося, то й слова не маємо.

А: — Це зі словника XIX сторіччя, ще зі старої російської мови. Тому ми й не маємо. Але назад до «Гри в бісер»… Вона для мене ідейно важлива. Це, знову ж таки, така майже манія: поєднати непоєднуване, бо там є такі два рухи, я маю на увазі напрямки руху. Маґістр Гри все життя присвячує Грі, рафінованому мистецтву гри в бісер. Але тут уже нема творення чогось нового. Це лише збереження культурних надбань, лише комбінації. Тобто нічого нового не твориться і навіть заборонено творити щось нове. Можна лише, поєднуючи музику з математикою, вибудовувати щораз інші комбінації, але з того самого.

Б: — Але чим закінчується? Його виходом у широкий світ і смертю у водах живого життя. А його приятель, який завжди сміється з Касталії, врешті-решт починає визнавати, що Касталія має сенс, так? Тобто є два антагоністи і їхні напрямки руху. Той, хто відстоював Касталію, закінчує тим, що покидає її і йде — хай і загинути, але у живому світі. А той, хто у живому світі критикував Касталію, починає розуміти її важливість…

А: — До речі, так. Треба перечитати.

Б: — А Гессе тим сильний, що він не шукає просто золотої середини, а конфронтує крайнощі і дивиться, чи з того може щось вийти. І все одно залишає без однозначної відповіді це питання. Просто показує: якщо ти підеш у широкий світ, то це смерть, але якщо ти не вийдеш у широкий світ…

А: — То це інша смерть.

Б: — Так, смерть під виглядом консервації, ти приречений на самоповтори і на Гру в бісер. Вибирай. Але що це за вибір? Тобто для мене особисто це одна з найважливіших проблем. Можна вибрати або перше, або друге.

— Є ж відповідь. Відповідь полягає у почутті міри. Як вчив мене тато, почуття міри є основною ознакою інтеліґенції. І коли ти находиш міру, а не впадаєш з одної крайності в другу, то стаєш цілим, як казав Франко, чоловіком.

Б: — Бачиш, відносно легко триматися посередині, на однаковій відстані від крайнощів. Але так ти в прірви не зазирнеш. А Гессе йдеться про те, щоб не втікати від суперечностей, а синтезувати їх. Чи це можливо? Таке питання ставить Гессе.

— Це ж суть західної культури: не уникати конфліктів, а наражатися на конфлікт і його вирішувати. У той час як вся східна культура базується на гармонії, тобто униканні в зародку будь-яких конфліктів.

Б: — А ми тоді де? З нашим умінням впадати в крайнощі, але невмінням синтезувати…

— Згадаймо «Декалог українського націоналіста»: ми стоїмо на грані двох світів.

А: — А хто все-таки є автором «Декалогу»? Отаке раптом ліве запитання.

Б: — Праве, я би сказав.

А: — Воно-то праве, але для нашої теми…

Б: — Ленкавський?

А: — Так, Ленкавський. Ну то добре. Тема закрита.

Б: — Але з вашого дозволу, ще два слова про Гессе. Точніше, про вибір. Щоб переконати Ореста в актуальності «Гри в бісер». Ми тут, мабуть, усі троє поділяємо той від Просвітництва і Канта погляд на свободу як можливість вільного вибору, правда? Це питання свободи і водночас питання моральності. Людина відрізняється від худобини тим, що свідомо робить вибір, а отже, відповідає за нього.