Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

та тут мішок притиснула чиясь долоня, і Мокрів рот забило грубою матерією.  

— Нехай же він взує Черевики! — продовжив голос. 

«Дивовижно, можна справді почути великі літери», — подумав Мокр, намагаючись не вдавитися тканиною мішка.  

— Просто перед вами стоїть пара черевиків, мій пане, — почув він хрипкий Шелягів шепіт. — Взуйте їх. Це нескладно, мій пане. 

— Пф-ф! Гаразд, але послухайте... 

— Будь ласка, мій пане, черевики! 

Мокр стягнув із ніг власне взуття (вийшло дуже незграбно) і наосліп сунув ноги в нове. Ці черевики виявилися важкими, як свинець. 

— Тяжким є Маршрут Непогашеного! — заявив голос. — Нехай же продовжує! 

Мокр зробив крок уперед, наступив на щось округле, воно покотилося, Мокр упав сторчголов і відчув у гомілках жахливий біль від удару об метал. 

— Листоноші, — знову вимогливо запитав голос, — що каже Псалом Перший?  

Інші голоси заспівали у відповідь хором у темряві: 

— «Прокляття, неймовірно: все розкидано! Іграшки, дитячі візочки, садові інструменти... нікого не хвилює, що валяється на стежках цими похмурими ранками!»  

— Чи плаче Непогашений? — спитав голос. 

«Мабуть, я зламав підборіддя, — думав Мокр, поки Шеляг піднімав його на ноги. — Я, мабуть, зламав підборіддя!» 

Старий просичав: 

— Непогано, мій пане, — і підвищив голос в інтересах невидних слухачів. — Ні, він не плаче, о Великий Магістре, але лишається твердим! 

— Тож нехай він прийме Сумку! — прогримів здалеку голос. Мокр уже почав його ненавидіти. 

Невидимі руки накинули йому на шию лямку, і вага майже перегнула Мокра навпіл.  

— Сумка Листоноші є Важка, але воістину скоро вона стане Легкою! — відлунювало від стін. 

«Щось ніхто не говорив про біль, — подумав Мокр. — Тобто говорили, так, але ж не говорили, що це всерйоз...» 

— Вперед, мій пане, — підганяв його голос невидимого Шеляга. — Це — Маршрут Листоноші, не забувайте! 

Мокр дуже обережно, боком, рушив уперед, і негайно зачепив ногою щось, що відкотилося геть із дрібним постукуванням. 

— Він не наступив на Роликові Ковзани, о Великий Магістре! — відрапортував Шеляг невидимим глядачам. 

Мокр, усе ще потерпаючи від болю, але підбадьорившись, зробив ще пару обережних кроків — і від його черевика знову щось відкотилося. 

— Безвідповідально Забута Пивна Пляшка не перешкодила йому! — тріумфально вигукнув Шеляг. 

Відкинувши острах, Мокр зробив ще один крок, наступив на щось слизьке й відчув, як його нога летить убік і вгору без жодної його на те згоди.  

Він важко гупнувся навзнак, врізавшись потилицею в підлогу. Йому цілком явно почувся тріск власного черепа.  

— Листоноші, що каже Псалом Другий? — з наказовими інтонаціями спитав лункий голос. 

— «Собаки! Істинно кажу вам: не існує хороших собак! Хоча кусаються не всі, але всі вони вивергають лайно! І це як вступити в моторну оливу!» 

Мокр, відчуваючи, як іде обертом голова, спромігся звестись на коліна. 

— Все добре, все добре, йдіть далі! — прошепотів Шеляг, підтримуючи його за ліктя. — Ви зможете, ні дощ, ні сніг не спинять! — він ще більше стишив голос. — Згадайте, що написано на будівлі Поштамту!

— Про пані Кекс? — промимрив Мокр, а про себе подумав: «То дощ чи сніг? Чи сніг і дощ? Як же там?»

Цієї миті він почув якийсь шум і ще більше зігнувся під вагою своєї сумки, весь облитий водою; від його голови відлетіло кинуте з надмірним ентузіазмом відро.  

Отже, дощ.  

Мокр випростався саме вчасно, щоб відчути, як униз по шиї ковзнуло щось до пекучого болю холодне; він ледь не закричав. 

— Це кубики льоду, — прошепотів Шеляг. — Їх принесли з моргу, але ви не хвилюйтеся, мій пане, швидше за все, там ними ще не користувалися. Нічого кращого на заміну снігу ми в цю пору року знайти не змогли. Вибачте! Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане! 

— Нехай Пошту буде перевірено! — проревів всевладний голос. 

Шеляг стромив руку в сумку на плечі Мокра, який усе ще продовжував похитуватися, і тріумфально видобув звідти листа. 

— Я, кандидат у старші... О, секундочку, Великий Магістре.  

Мокр відчув, як його голову нахиляють вниз, на рівень вуст Шеляга, і почув шепіт старого: 

— Ви говорили про кандидата чи про повноправного старшого листоношу, мій пане? 

— Що? А, так, повноправного, так! — поспішно промовив Мокр, відчуваючи, як у його черевики збігає крижана вода. — Однозначно! 

— Я, старший листоноша Шеляг, істинно засвідчую, що пошта суха, як пісок у пустелі, Великий Магістре! — тріумфально вигукнув Шеляг. 

Тепер у надтріснутому, але командному голосі пролунали нотки зловтішної погрози: 

— Нехай же він... доставить її. 

У задушливому мороці мішка на голові Мокрове відчуття небезпеки з переляку сховалося в найдальших закапелках свідомості й забарикадувало за собою вхід. Це була мить, коли невидимі хористи нахилилися вперед, щоб краще бачити.  

Це була мить, коли ігри скінчилися. 

— Завважте, я на таке не підписувався, — промовив він, досі не в змозі твердо стояти на ногах. 

— Обережно, отут обережно, — сичав Шеляг, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Ви майже на місці! Просто перед вами — двері, там є поштова скринька... Чи може він перепочити, Великий Магістре? Він так сильно вдарився головою... 

— Перепочити, брате Шеляг? Мабуть, щоб ти дав йому ще парочку порад? — зневажливо сказав головний голос. 

— Великий Магістре, — запротестував Шеляг, — ритуал дає Непогашеному право на... 

— Цей Непогашений піде сам! Сам-один, Толлівере Шеляг! Він не молодшим листоношею збирається бути, о ні, й навіть не старшим листоношею бажає стати він! Але прагне стати одразу поштмейстером! Ми тут не в дитячі забавки граємося, молодший листоношо Шеляг! Ти сам нас умовив! Ми не жартуємо з таких речей! Він повинен довести, що він є достойним! 

— Старший листоноша Шеляг, прошу звернути увагу! — прокричав Шеляг у відповідь.  

— Ти ще не став повноправним старшим листоношею, Толлівере Шеляг, — і не станеш, якщо він провалить завдання! 

— Он як? А хто вирішив, що ти став Великим Магістром, Джордже Домахайс? Ти ним став лише тому, що першим схопив мантію!  

Голос Великого Магістра став дещо менш наказовим. 

— Ти гідний хлопець, Толлівере, я це визнаю, але всі ці чутки, які ти поширюєш — що одного прекрасного дня з’явиться справжній Поштмейстер і все виправить, — це просто... дурниці! Озирнися навколо, ану ж бо! Поштамт знав свої кращі часи. Всі ми знали. Але якщо ти збираєшся впиратися як баран, ми чинитимемо за «Книгою правил»!  

— Хай буде так! — скричав Шеляг. 

— Хай буде так! — повторив Великий Магістр. 

«Таємний орден листонош, — подумав Мокр. — Навіщо це?» 

Шеляг зітхнув і нахилився поближче. 

— Коли все скінчиться, буде страшенний скандал, — просичав він. — Пробачте, мій пане, за це. Просто доставте листа. Я вірю у вас, мій пане! 

Він відступив. 

У темряві мішка, приголомшений і зранений, Мокр обережно рушив уперед, витягнувши руки перед собою. Він намацав двері й став безуспішно водити по них руками в пошуках щілини для пошти. Врешті-решт він виявив її за фут від підлоги. 

Гаразд, гаразд, запхай туди цього клятого листа й покінчи з цією ідіотською виставою. 

От тільки це була таки не гра. Це була подія не з розряду тих, коли всі знають, що старому