Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

почав Мокр, але спинився. Зриватися на хлопцеві було безглуздо. 

— Перепрошую, Поштмейстере, — почув він за спиною голос ґолема, — Я Хотів Би Завершити Виконання Поставленої Переді Мною Задачі. 

Мокр відступив убік, і глиняна людина пройшла в коридор під натужне рипіння, яке витискали з паркету ці гігантські ступні. Вийшовши слідом, Мокр зрозумів, як Помпа зумів навести лад у його кабінеті. Стіни сусідніх кімнат випиналися так, що ось-ось мали тріснути. Якщо вже ґолем що-небудь запхає в кімнату, воно там і залишиться. 

Видовище зайнятої працею глиняної постаті дещо заспокоїло Мокра. Було в панові Помпі щось надзвичайно... приземлене, якщо можна так висловитися. 

Що йому зараз було необхідно, то це — нормальність: розмови з нормальними людьми, робота над нормальними проблемами, словом, щось, здатне вигнати з його голови всі оті голоси. Він змахнув клаптики паперу зі свого дедалі жахливішого на вигляд костюма. 

— Гаразд, — сказав він, намагаючись намацати краватку, яку виявив врешті-решт закинутою на спину. — Піду дізнаюся, що їм потрібно. 

Вони стояли на сходовому майданчику центральних сходів. Це були старі, худі й згорблені чоловіки, до певної міри — дещо старші копії Шеляга. Вони і вдягнені були в таку ж ветху форму, проте було в ній і дещо незвичне. 

До капелюха з козирком у кожного дротинкою було прикручено скелетик голуба. 

— Чи ти — Непогашений? — прохрипів один зі старих, коли Морт наблизився. 

— Що? Хто? Я? — розгубився Мокр. 

Надія на нормальність знову згасла. 

— Так, ви, шефе, — прошепотів Стенлі обіч нього. — Ви повинні відповісти «так», шефе. От лихо, хотів би я сам це зробити. 

— Зробити що? 

— І вдруге запитую я: чи ти — Непогашений? — промовив старий, схоже, починаючи сердитися.  

Мокр раптом помітив, що на середньому та безіменному пальцях правої руки старого не вистачало останніх фаланг. 

— Гадаю, так. Якщо ви наполягаєте, — відповів він. 

Реакція на відповідь виявилась дуже далекою від схвальної. 

— І востаннє запитую я: чи ти — Непогашений? 

Тепер у голосі старого відверто лунала погроза. 

— Та добре, добре! В рамках нашої розмови — так! Я — Непогашений! — не витримав Мокр. — А тепер...  

З-за спини йому на голову накинули щось чорне, і він відчув, як на його шиї міцно затягнулися мотузки.  

— Непогашений дуже повільний, — прорипів просто над його вухом інший голос, і його схопили невидимі, але дужі руки. — У листоноші не годиться! 

— Все буде добре, шефе, — почув Мокр голос Стенлі, намагаючись вирватися. — Не хвилюйтеся. Пан Шеляг вам допоможе. Ви легко це зробите, шефе. 

— Зроблю що?! — скричав Мокр. — Відчепіться, ви, дурні старі чортяки! 

— Непогашений боїться Маршруту, — просичав ще хтось із нападників. 

— О так, Непогашений повернеться до Відправника нескоро, — погодився інший. 

— Стенлі, веди пана Помпу, негайно! — прокричав Мокр, але мішок на його голові був із товстої тканини й міцно прилягав до обличчя. 

— Я не можу цього зробити, шефе, — відповів Стенлі. — Ніяк не можу, шефе. Все буде добре, шефе. Це просто... перевірка, шефе. Це Орден Пошти, шефе. 

«Кумедні в них капелюхи, — подумав Мокр, починаючи розслаблятися. — Обмáни та погрози... Ці штуки я знаю. Містика для міщан. Нема на світі такого міста, де не знайшлося б Вірного, Древнього, Праведного і Таємного Ордену, створеного дрібними людцями, які впевнені, що можуть пізнати секрети пращурів на двогодинних зустрічах по четвергах, і гадки не мають, на яких кретинів вони схожі в мантіях. Я мав би здогадатися — я ж сам у такі ордени вступав разів двадцять п’ять. Закладаюся, у них і таємне рукостискання є. Я цих таємних рукостискань знаю більше, ніж навіть боги. Я не в більшій небезпеці, ніж на уроці першоклашок. Чи й у меншій. Непогашений... ох, божечки». 

Йому таки вдалося розслабитися. Він дозволив звести себе сходами й кілька разів покрутити на місці. Ну, так, все правильно. Новачок повинен відчувати страх, але всі знають, що це лише частина гри. Можна почути щось погане, можна навіть відчути щось погане — але нічого насправді поганого не станеться. Він пригадав церемонію вступу до — як там воно? Ах, так, «Людей Борозни», поблизу якогось міста в гущавині стебел.[30] Йому, звичайно, зав’язали очі, і Люди Борозни почали видавати найжахливіші звуки, які могли собі уявити, а потім голос у пітьмі наказав: «Потисни руку Старому Магістру!» — Мокр простягнув руку і потиснув ратицю цапа. Іспит успішно складав той, хто проходив усю церемонію, не забруднивши спіднього. 

Наступного ж дня він обшахраював трьох новонабутих Братів на вісімдесят доларів. Тепер ця історія не видавалася аж надто смішною. 

Старі листоноші привели його до вестибюля. Він здогадався про це за луною. І, якщо вірити волосинкам, які стали дибки на його шиї, тут були ще якісь люди. А може, й не тільки люди; йому почулося якесь приглушене гарчання.  

Але ж так усе й має бути, правильно? Повинні бути страшні звуки. Головне — нічого не боятися й діяти сміливо та рішуче.  

Мокрів конвой його облишив. Якусь мить він стояв сам-один із зав’язаними очима, а потім відчув, як його схопила за лікоть чиясь рука. 

— Це я мій, пане. Кандидат у старші листоноші Шеляг, мій пане. Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане. Сьогодні я — ваш Молодший Диякон[31], мій пане.  

— Це справді необхідно, пане Шеляг? — зітхнув Мокр. — Мене ж призначено Поштмейстером, ви ж знаєте. 

— Призначено, авжеж. Але ще не визнано, мій пане. Успішне відправлення ще не означає успішної доставки, мій пане.  

— Про що ви говорите? 

— Я не можу розкривати цих таємниць Непогашеному, мій пане, — благочестиво промовив Шеляг. — Ви молодець, що протрималися аж до цієї стадії, мій пане. 

— Ох, ну гаразд, — сказав Мокр, намагаючись надати голосу бадьорості. — І що ж найгірше з того, що може на мене чекати, га? 

Шеляг мовчав. 

— Я кажу... — почав Мокр. 

— Я просто замислився над відповіддю, мій пане, — пояснив Шеляг. — Хвилинку... так, мій пане. Найгірше, що може на вас чекати, — це втрата всіх пальців на одній руці, кульгавість на все життя і перелами половини кісток. А, і тоді вас не приймуть до Ордену. Але не варто анітрохи хвилюватися, мій пане, анітрохи!  

Десь згори прогримів голос: 

— Хто привів Непогашеного? 

Мокр почув, як Шеляг поряд із ним прочистив горло, але коли він заговорив, його голос відверто тремтів: 

— Я, кандидат у старші листоноші Шеляг, привів Непогашеного! 

— Ви ж про кості спеціально сказали, щоб мене налякати, правда ж? — просичав Мокр. 

— Чи стоїть він у Мороці Ночі? — допитувався голос. 

— Так, ще стоїть, Великий Магістре! — радісно прокричав Шеляг і зашепотів до Мокра, на чиїй голові так і лишався мішок: — Деякі наші старші хлопці були такі раді, що ви повернули ті літери. 

— Чудово. То щодо згаданих вами переламів кісток... 

— Тоді нехай він пройде Маршрутом! — звелів невидимий мовець. 

— Нам потрібно просто пройти вперед, мій пане. Це легко, — гарячково прошепотів Шеляг. — Ось. Стійте тут. 

— Послухайте, — сказав Мокр, — уся ця тема... це просто щоб мене налякати, правильно ж? 

— Покладіться на мене, мій пане, — прошепотів Шеляг у відповідь. 

— Але послухайте... — почав був Мокр,