Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

наважувався співати, але Ґендзі квапив, і тоді, відбиваючи такт віялом, натомість тихенько заспівав Бен-но сьосьо. Його голос дзвенів ніжно, немов дзенькіт нічних цвіркунів. Після того як він проспівав пісню двічі, Ґендзі посунув кото до Касіваґі, гра якого виявилася не менш витонченою, ніж в його батька, міністра Двору.

«Майте на увазі, що за завісами ховається особа, здатна оцінити ваше мистецтво, — сказав Ґендзі. — Мабуть, сьогодні ввечері мені не варто пити. Бо крізь хмільні сльози я можу по-старечому вибовкнути щось зайве».

Такі слова дівчину вкрай схвилювали. Можливо, її зацікавлення цими юнаками пояснювалося тим, що вона не знала про кревний зв’язок, який поєднував її з ними. Так чи інакше, сини міністра Двору і не здогадувалися, як пильно вона прислухалась і придивлялася до них обох. Варто зазначити, що пристрасть до неї Касіваґі саме тоді досягла крайньої межі. І хоча попри хвилювання, він зберігав зовнішній спокій, але того вечора не міг без напруження грати на кото.

Осінній буревій

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Імператриця-дружина, Акіконому, 27 років, дочка Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, пані Південних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Панночка, 8 років, дочка Ґендзі й Акасі

Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі й Аої

Стара пані, пані Оомія, мати Аої та міністра Двору

Акасі, пані Північних покоїв, 27 років, кохана Ґендзі

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Ханацірусато, пані Східних покоїв, колишня кохана Ґендзі

Осінні квіти, посаджені в саду перед покоями імператриці Акіконому, зацвівши того року, як ніколи, пишно, вабили людські очі незчисленною різноманітністю барв. Їхні кущі вздовж гарної низької огорожі із стовпчиками, подекуди вкритими корою, подекуди — ні, і вранці, і ввечері незвично виблискували росою, немов коштовним камінням. Потрапивши сюди, людина ніби переносилася в рукотворні осінні луки і забувала про весняні гірські схили перед покоями Мурасакі, а її душа наче підносилася вгору, зачарована вишуканою красою краєвиду. Раніше, коли в садибі на Шостій лінії йшли суперечки про те, яка пора року чарівніша, багато хто віддавав перевагу осені, а от тепер до них приєдналися навіть найзатятіші прихильники весняного саду перед покоями Мурасакі — звичайна, втім, для нашого світу сердечна мінливість.

Імператриця-дружина, зачарована красою свого саду, не покидала рідного дому на Шостій лінії, і, звичайно, мріяла насолодитися прекрасною музикою, однак не могла цього зробити, бо на восьмий місяць припадали дні жалоби по її батькові, покійному принцу Дзембо. Сумно зітхаючи, Імператриця цілими днями милувалася квітами, які ставали дедалі прекраснішими. Але ось одного разу небо захмарилося і подув пронизливий, як ніколи раніше, осінній вітер. Навіть байдужі до квітів люди, спостерігаючи, як блякне під вітром увесь сад, переживали. А Імператриця, дивлячись на те, як з квітів злітали краплі роси, розпачливо думала: «Хотіла б я мати широкі рукава, щоб небо прикрити...»[170] Що ближче було до вечора, то вітер дужчав і метав усе навколо так, що аж ставало моторошно. Довелося опустити ґратчасті вікна, за якими тепер Імператриця гірко зітхала, стурбована долею квітів.

Саме тоді, коли сад перед Південними покоями вже був розчищений, туди налетів цей вітер, якого навряд чи очікувало «листя хаґі»[171]. Наблизившись до краю галереї, пані Мурасакі дивилася, як згиналися гілки кущів і як несамовитий вітер зривав з них росу, що навіть не встигла на них осісти.

Ґендзі перебував у покоях дочки, панночки Акасі, коли несподівано прийшов Юґірі. Підійшовши до низької перегородки у східній галереї, він мимохіть зазирнув у прочинені бічні двері і, побачивши чимало жінок, заходився мовчки їх розглядати. Оскільки дув сильний вітер, то ширми були складені й стояли під стіною в кутку, а тому ніщо не завадило його очам проникнути в передні покої й зупинитися на жінці, яка там сиділа. Безперечно, це була пані Мурасакі. Вродлива, благородної зовнішності, немов випромінюючи чудесне сяйво, вона здалася юнакові прекрасною розквітлою вишнею, що раптом виринула перед його очима з досвітнього туману. Неспроможний відірвати очей від її незрівнянної краси, що заповнювала собою навколишній світ, він відчував, ніби її відблиск падає і на його обличчя. Служниці, намагаючись втримати завіси, які смикав вітер, видно, чомусь її розсмішили, бо вона всміхнулась і стала ще прекраснішою. Стурбована долею квітів, пані Мурасакі не могла відірвати від них очей і не поспішала йти у глибину покоїв. І хоча її служниці також були вельми миловидні, юнак прикипів поглядом тільки до неї. Тепер він збагнув, чому батько не дозволяв йому наближатися до неї. Бо кожний, хто її побачив, опинявся в полоні її краси, а тому батько, як завбачлива людина, побоювався, щоб такого не сталося з його сином. Залишатися тут довше було небезпечно, і Юґірі зібрався іти, та саме тоді розсунулася перегородка, що відокремлювала західні покої, і з’явився сам Ґендзі.

«Ой, яка ж страшна буря! Негайно опустіть вікна! Сюди може будь-хто прийти і з саду побачити все, що відбувається у покоях», — дорікнув він служницям.

Юґірі ще раз зиркнув усередину і побачив, як Ґендзі, з усміхом на устах, розмовляє з дружиною. Юнак просто не йняв віри, що цей зовсім ще молодий, красивий чоловік — його батько. Жінка також була в самому розквіті зрілої краси і разом з батьком вони справляли на Юґірі враження досконалої пари. Та раптово сильний порив вітру зірвав ґратчасті вікна, і злякавшись, що його помітять, юнак пішов. А потім піднявся на галерею і покашляв, вдаючи, буцімто щойно прийшов.

«А що я казав? Ось бачите, ви всі на видноті. І бічні двері відчинені», — докірливо зауважив Ґендзі. «Хоча досі я не міг навіть мріяти про таку можливість, але допоміг вітер, що, як кажуть, здатний зрушити з місця навіть неприступну скелю, — думав Юґірі. — Одного його пориву було досить, щоб збити з пантелику таких завбачливих людей, а мені дати рідкісну й радісну нагоду, щоб її[172] побачити».

А тим часом прибігли слуги. «Здається, вітер тільки сильнішатиме... Тут, у саду, досить тихо, бо вітер дме з північно-східного боку... Загроза нависла над майданчиком верхової їзди та південним риболовним павільйоном...» — оповідали вони заклопотано.

«Звідки ви прийшли?» — запитав Ґендзі, звертаючись до сина. «Я був у садибі на Третій лінії, — відповів Юґірі, — та коли почув від людей, що буде сильна гроза, занепокоївся і прибіг сюди. Та, мабуть, зараз там ще гірше, ніж тут. Пані Оомія стала зовсім безпорадною і, як мала дитина, тремтить від страху перед поривами вітру. Мені жаль її, а тому дозвольте повернутися туди». «Справді, швидше вертайтеся. Старі люди завжди немов малі діти, та й, на жаль, з плином років не молодіють», — поспівчував старій пані Ґендзі й передав їй через онука: «Я радий, що в таку страшну негоду поруч з Вами наш Цюдзьо. Я покладаю на нього турботу про Вас».

Хоча по дорозі від садиби на Шостій лінії до садиби на Третій лінії