Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

— Та ні, це залишили дитину саму з повитухою, а нечиста сила візьми й викради немовля, а на його місце підсунула джиненя.[39]

— Хтозна, за які гріхи батька й матері Аллах послав їм таке посміховисько...

Малюк був іще не в тому віці, щоб розуміти значення цих слів. Але так само, як нерозумне дитинча тварини відчуває голод чи холод, так само й він невиразно відчував гірку образу, яку вони несли в собі. Отож годі було чекати ґречності від дитини, яка зростала в такій атмосфері. В будь-якому разі, це був доконаний факт: дитина була настільки бридка й невихована, що їй було не місце в родині.

Цю дисгармонію легко можна було усунути, та ще й незначним коштом. Тому цілком можна зрозуміти батька, коли він спихнув малюка до школи.

Того дня до школи немов запустили дике й страхітливе звіреня. Школярі ні на хвилю не давали йому спокою: він усміхнеться — вони розсердяться, він заплаче — вони розсміються, він почне благати — вони ще більше глузують.

Дійшло до того, що він, аби знайти порятунок від кпинів школярів у саду, мов ящірка, що ховається в тріщину в стіні, забився під сходи.

Адміністрація школи була не в змозі зарадити сердезі. Ба навіть наглядачі з учителями й собі не соромилися раз по раз шарпати й ображати його. Одного разу він захворів. Розболілося горло, піднялася температура. Малий помітив в куточку саду купу привезених на зиму дров, нищечком заліз у самісіньку середину й забувся в жару.

Раптово він очутився від стусанів та хижого вереску. Декілька школярів знайшли його схованку.

Школярі вхопили хлопця за ноги й почали витягати назовні. Смикали за волосся, за вуха. Він, знесилений хворобою, навіть не розумів, що коїться, не відчував болю від стусанів.

У малого залишилися самі лише інстинкти тварини, яка рятує своє життя. Йому вдалося вислизнути з рук школярів і знову сховатися в дровах. Діти, немовби намагаючись вигнати з нори звіреня, почали тицяти в дрова палицями, поцілюючи малому по обшарпаних руках, по голові, на якій від страху дибом стояло кучеряве волосся, усе в пилюці й піску.

Врешті-решт один зі школярів вигадав нове знущання. Він знайшов виваляну в багнюці шкірку від дині й заверещав: «їж, скотиняко! Негайно їж!» Решта дружно підхопила хором: «їж, тварюко!» Вони, вже не вдовольняючись тим, що штрикали в дрова палицями, почали кидатися камінням і землею. Заплаканий, весь тремтячи, він з’їв ту шкірку.

Тієї ночі моя хвороба ще погіршилась. Мене спочатку забрали до шкільного лазарету, а потім відвезли додому. Я місяць пролежав у ліжку.

Ця хвороба залишилася у мене найкращим спогадом дитинства. Батько з мачухою старалися догодити мені. Я був зовсім знесилений та змучений, тож, звичайно, не зловживав їхньою ґречністю та співчуттям.

Коли я одужав, настав час знову повертатися до школи. Це змусило мене задуматися. Як дорослий, обхопивши голову руками, я почав шукати вихід. Хто міг мене захистити від ворожо налаштованих школярів? Я розумів, що покладатися на наглядачів та вчителів було марно. Та я, власне, й не збирався до них звертатися. Я глибоко ненавидів цих людей, які заподіяли мені стільки образ. Врешті-решт, я прийшов до такого висновку: нема від кого сподіватися допомоги, окрім самого себе. Але в цьому разі мені треба було стати дужим, жорстоким, нещадним. Тоді б я міг і себе захистити, і поквитатися зі своїми недругами.

«Треба бути сильним, не покладатися ні на кого, окрім себе» — це найбільша істина, однаково справедлива як для окремих людей, так і для цілих народів.

Прикро, що дитині, яка дійшла до цієї істини, не було ще й десяти років. Очевидно, поневіряння коротшим шляхом приводять до мудрості, аніж вік чи виховання.

Кожен день, кожен епізод мого життя переконував мене в цьому.

Відсунувши навчання на другий чи третій план, весь свій час і сили я витрачав на те, аби стати страшенним забіякою. І методи мої були такими ж варварськими, як у первісних людей, що мусили протистояти природі й хижакам.

Я безперестанку вправлявся в киданні каміння, піднімав ядра та інші тягарі, ламав пальцями все, що потрапляло мені до рук, копав і топтав те, що траплялося під ногами. Варто було мені побачити забитий у стіну цвях — я одразу ж похоплювався його витягати й порпався над ним, допоки геть не закривавлю рук. Найбільшою втіхою для мене було трощити кулаками на порох шматок саманної цеглини або знаходити тонкі полінця, обпирати на камінь і ламати ударом ноги.

На канікулах я часто бродив по руїнах. Лазив по кроквах напівзруйнованих будинків, виламував двері, спускався до колодязів.

Я ходив весь у синцях та саднах. Втім, ці пекучі садна та біль у понівечених кінцівках давали мені якусь гірку насолоду.

Я ставав дедалі хижішим. Не тільки у бійках зі школярами, а навіть вправляючись на палках та камінні, я навіснів, мене всього трусило від люті, я ревів, мов скажена тварина.

Поступово я почав сікатися до дрібних шкільних хуліганів. Я був ще малий, мені годі було мірятися з ними силою. Втім, я був терплячий до болю, отже, поки що не засмучувався, коли діставав прочухана.

Врешті-решт, за три-чотири роки я став найлютішим розбишакою в школі. Настав час поквитатися за колишні образи. Добре пам’ятаючи всіх своїх кривдників, я вистежував їх і при першій-ліпшій нагоді налітав шулікою.

Серед цих актів помсти був один, смаку якого я ще й досі не забув: помста хлопцеві, який змусив мене, хворого, з’їсти шкурку від дині. Його звали Несіп. Він був старший від мене років на чотири-п’ять. Тепер він був елегантним молодим хлопцем років сімнадцяти. Мені було тринадцять. Він був син колишнього агента таємної поліції. З тими, хто не міг за себе постояти, він був безжальний, але, вчувши силу, ставав люб’язним і солодшим від цукру.

Коли я почав обкладати школу даниною, Несіп став моїм хорошим приятелем. Коли мене на вихідні, як завше, не відпускали додому, він привозив мені з дому солодощі. Я з показною радістю приймав їх і вдавав, що забув смак брудної шкірки від дині. Я настільки ненавидів цього хлопця, що ця ненависть не вщухала, що б я не робив. Якось він захворів. Його поклали до шкільного лазарету.

У мене була ідея набрати на смітнику різної гидоти, принести в лазарет, зачинити двері зсередини й влаштувати йому дегустацію. Але таке покарання мені не