Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

рисі. «Мчати щодуху? — подумав він. — Усе одно мені її не наздогнати». Коли вони тільки одружилися, він часто гріб із нею наввипередки, і знав, що в човні вона втре носа багатьом чоловікам. Гелена була стрункою, а отже — легкою, а на додачу — сильною. Завдяки батькові навчилася веслувати навіть раніше, ніж ходити, а її весла занурювались у воду без бризок і виринали красиво, мов рибки. Там, де інші пихтіли та червоніли від натуги, її щічки тільки розрум'янювались, і вона відчувала задоволення від потягу води. Деяких жінок горе пом'якшувало, але у випадку Гелени нещастя, навпаки, понівечило ту незначну м'якість, що почала формуватися після народження дочки, і повністю висушило її. Тепер же вона була вся з сухожилків і м'язів, запалена рішучістю, і мала пів години фори. Мчати, щоб наздогнати її? Жодного шансу. Гелена була недосяжна. Вона встигла відпливти надто далеко.

Саме надія підганяла її і допомогла так швидко відірватися від Вона. А от він сам втратив надію вже давно. Йому здавалося, що якби Гелена теж розпрощалася зі сподіваннями, до них би врешті-решт повернулося щастя. Натомість вона плекала свою надію, підживлювала її будь-якими дурницями, які їй траплялися, а коли жодної іншої поживи для надії не було, то підгодовувала її впертою вірою, яку сама собі вигадала. Він дарма намагався втішити та заспокоїти її, дарма малював їй картини іншого майбутнього, іншого життя.

— Може, переїдемо жити за кордон? — пропонував. Вони розмовляли про це одразу після одруження, тоді то був такий собі перспективний план. «Чом би й ні?» — відповіла вона. Це було ще до зникнення Амелії, навіть до її народження. Тож він знову запропонував їй переїзд. Вони могли б поїхати до Нової Зеландії — на рік чи навіть на два. А тоді навіщо ж повертатися? Та й не треба. Нова Зеландія — гарне місце для життя, для роботи…

Але тепер Гелена була проти: «Як Амелія знайде нас там?»

Він нагадував їй про інших дітей, яких обом колись кортіло мати. Та для неї майбутні діти були ефемерними, такими собі абстракціями. Тільки до нього вони приходили у плоті й крові — уві сні та наяву. Шлюбна близькість, що так різко припинилася одразу після зникнення дівчинки, упродовж двох років так і не була поновлена. До Гелени він багато років холостякував і вів більш-менш стримане життя. Якщо інші чоловіки платили жінкам за кохання або плуталися з дівчатами, яких можна було пізніше кинути, Вон вкладався у ліжко сам, а власні потреби задовольняв самостійно. Тепер у нього не було жодного бажання повертатися до такого способу існування. Якщо дружина не може дати любові, тоді не треба йому взагалі нічого. Він занепав духом. Більше не чекав на задоволення ані від її тіла, ані від власного. Втрачав надію за надією.

Вона звинувачувала його. Він сам звинувачував себе. Берегти дітей від небезпеки — батьків обов'язок. Отже, він не впорався.

Вон зрозумів, що стоїть на місці. Його кінь нагнув голову додолу, намагаючись відшукати щось смачненьке у заростях папороті.

— Нічого там для тебе немає. Та й для мене теж.

Його охопила важчезна втома. Виникла думка: а раптом він захворів? Чи зможе просуватися далі? Пригадав, що вже чув щось подібне від когось… «Так не може довго тривати». Це слова тієї дивної жінки з Оксфорда. Місіс Константін. Той візит виявився цілковитою маячнею. Та в цьому вона мала рацію. Він справді вже не витримував такого життя.

Вон пішов далі.

У «Лебідь» набився нечуваний, як йому здалося для цієї пори року, натовп. Відвідувачі оглянули його з цікавістю людей, що вже бачили дещо неймовірне, і тепер упевнено очікують на нові, не менш захопливі події. Він і оком на них не кинув, натомість пройшов одразу до шинквасу. Жінці, що стояла за ним, варто було тільки глянути на нього, і вона одразу промовила: «Йдіть за мною».

Провела його коротким, покритим дерев'яними панелями коридором аж до дубових дверей. Відчинила їх і відійшла вбік, дозволяючи Вонові зайти першим.

Усередині на нього чекало надто багато несподіванок: він не встигав від них оговтуватися. Лише значно пізніше зміг розкласти по поличках свої враження й дібрати слова, щоб їх описати. Спочатку його охопило замішання, адже він очікував побачити дружину, але її там не було. Потім його збентежило знайоме обличчя, яке Вон так довго не бачив. Обличчя молодої жінки, майже дитини, якій він колись освідчився, а вона зі сміхом погодилася, за умови, що їй дозволять узяти її човен. Вона повернула до нього сяюче обличчя і широко всміхнулася від щирого щастя, а очі її світилися любов'ю.

Вон наче прикипів до місця. Гелена. Його дружина — щаслива, радісна й енергійна. Така, як і була. Колись.

Вона засміялася.

— О, Ентоні! Та що з тобою?

Вона глянула униз і взяла щось на руки, примовляючи при цьому лагідним, співочим голосом, як колись.

— Дивися — сказала вона, але не йому. — Дивися, хто тут у нас.

Тут сталася третя несподіванка.

Вона повернула дитину обличчям до нього.

— Татко прийшов!

Пробудження сплячого

Тим часом чоловік із заплямованими пальцями та понівеченим обличчям спав у прочанській кімнаті редкотського «Лебедя». Він лежав на спині, його голову підпирала подушка Марго. Чоловік не ворушився, тільки груди здіймалися й опадали.

Сон можна уявити різними способами, і жоден із них не буде цілковито точним. Ми не знаємо, як почуваємося на початку сну, адже коли доходимо до цього моменту, пам'ять уже повністю відключається. Але всі ми знаємо відчуття різкого падіння, яке передує засинанню.

Коли йому було десять, Генрі Донт побачив малюнок — ясень, корені якого занурювалися у підземну ріку, де жили русалки чи наяди, яких називали Дівами Долі. Подумки царство сну асоціювалось у нього з таким підземним потоком. Він відчував дрімоту як довгий заплив: повільно пересувався в незвично густій воді і міг без зусиль скерувати тіло у тому чи іншому напрямку, чи просто дрейфувати без будь-якої чіткої мети. Іноді його маківка ніби була дуже близько до поверхні води, і буденний світ із його хвилюваннями та радощами чатував на нього зовсім поряд. У таких випадках він прокидався з відчуттям, ніби взагалі не спав. Утім, Генрі Донт переважно легко засинав, прокидався бадьорим, інколи навіть зі щасливим відчуттям, що уві сні бачив друзів, або отримав звістку від покійної матері. Йому це навіть подобалося. А от прокидатися посеред якоїсь цікавої нічної пригоди, сліди якої одразу ж змивало хвилею повсякденності, Генрі