Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

формулювання дає змогу уникнути неймовірних подробиць краще, ніж будь-що інше, тож вона вирішила дотримуватися цієї версії. Хоч лаконічно, проте правдиво. Якщо вдатися до багатослівних пояснень, історія звучатиме геть безглуздо.

— Розумію, — промовив Армстронг, хоча геть нічого не розумів.

— Вона трохи химерна, — із сумом визнала Марго. — Усі, хто її бачить, так кажуть. Та все-таки, як не складно це пояснити, але до неї якось одразу прикипаєш душею. Минулої ночі розчулилися навіть гравійники, а їх аж ніяк не назвеш чутливими. Рито, скажи! Ґіггс уже був готовий взяти її до себе, наче приблудне цуценя. Я маю повно дітей та онуків, та залишила б її у себе, якщо їй немає куди податися. Та й Рита теж, правда, Рито?

Рита промовчала у відповідь.

— Ми й справді подумали, що чоловік, який її приніс — батько, — продовжила Марго. — Але, судячи з ваших слів…

— Як він почувається? Той містер Донт.

— Із ним усе буде добре. Його рани мають жахливіший вигляд, ніж насправді. У нього рівне дихання, а колір обличчя з кожною годиною покращується. Гадаю, він уже скоро прокинеться.

— Що ж, тоді я поїду до Оксфорда і знайду свого сина. Він буде тут до сутінок, і, гадаю, до ночі все буде узгоджено.

Армстронг надів капелюха і вийшов.

Марго заходилася готувати шинок до сьогоднішнього вечора. Поголос уже пішов, і вона очікувала на натовп. Можливо, навіть доведеться відімкнути велику літню кімнату.

Рита метушилася між дитиною та сплячим чоловіком. Інколи заходив Джо. Поки він наливав Риті чаю й поправляв фіранку так, щоб світло не турбувало сплячу людину, дівчинка не зводила з нього очей. Коли він із усім упорався і підійшов до дитини, вона простягнула до нього ручки.

— Ух! — вигукнув Джо. — Яка кумедна дівчинка! Схоже, тобі цікавий старигань Джо.

Рита поступилася йому місцем, і він сів, умостивши дівчинку в себе на колінах. Вона стала роздивлятися його обличчя знизу вгору.

— Як гадаєш, якого кольору в неї очі? — спитав він Риту. — Блакитні? Сірі?

— Зелено-блакитні? — припустила Рита. — Залежно від освітлення.

Вони саме обговорювали це питання, коли в двері, вже втричі за сьогодні, оглушно загрюкали. Обоє підхопилися.

— Та скільки ж це триватиме?! — почули вони голос Марго, яка поспіхом крокувала до дверей. — Кого там ще принесло?

Вони почули, як прочинилися двері. Аж тут:

— О! — вигукнула Марго. — О!

Татку!

Містер Вон перебував на острові Бренді, у приміщенні сірчаного цеху, де провадив ревізію всіх належних до фабрики об'єктів в очікуванні аукціону. То була марудна робота, і він міг би її комусь передоручити, та йому подобалася монотонність цього процесу. В інших умовах Вон би болісно сприйняв потребу відмовитися від алкогольного бізнесу. Він же так багато у нього вклав: придбав Баскот-гауз із полями й островом, усе спланував, провів дослідження, сконструював резервуар, засадив поля цукровим буряком, побудував міст і вузькоколійку, щоб доставляти буряки на острів. А ще ж острівні підприємства — винокурня і сірчаний цех… На цей амбітний проект у нього вистачало енергії, коли він був холостим, і пізніше — коли одружився, а згодом став молодим батьком. Якщо начистоту, то справа тут не в тому, що виробництво стало. Це він більше не міг ним займатися. Зникла Амелія, а разом із нею — снага до роботи. Йому вистачало доходу і з інших джерел — ферми процвітали, а частка у батькових шахтах забезпечувала цілком заможне життя. Навіщо ж було напружувати розум і намагатися розв'язати проблему за проблемою, якщо можна просто відпустити це? Він вбачав певне задоволення в тому, щоб розібрати, спустити з молотка, розчинити і розпорошити той світ, на створення якого витратив так багато часу та грошей. Складаючи цей педантичний список, користався нагодою забутися. Рахував, вимірював, уносив до переліку — і це полегшувало його журбу. Допомагало не згадувати про Амелію.

Коли він прокинувся, то намагався пригадати ранковий сон, і хоч йому це й не вдалося, залишився при підозрі, що саме через цей сон — надто жахливий, щоб його переказувати — так страждав у перші дні після втрати дочки. Почувався геть спустошеним. Пізніше, коли крокував двором, вітерець доніс до нього відгомін тоненького дитячого голосу. Звісно, голоси усіх дітей здалеку звучать однаково. Але сон і голос розбурхали Вона так, що він вирішив зайнятися цією нудною працею.

Навіть тут, на складі, його око натрапило на предмет, який одразу нагадав минуле і змусив сіпнутися. У запиленому кутку знайшовся слоїк із льодяниками з ячмінного цукру. Раптом перед ним постала вона — занурює ручку до слоїка і радіє, якщо дістає одразу два льодяники, що так щільно злиплися — не відірвати, і тоді їй дозволяють з'їсти одразу два. Серце болісно закалатало, слоїк ковзнув із пальців, ударився об кам'яну підлогу й розлетівся на друзки. Усе пішло на пси: сьогодні йому вже не вдасться відновити душевну рівновагу, особливо після того, як він уявив у цій кімнаті її.

Вон голосно попросив принести мітлу, щоб прибрати друзки. Почувши кроки, він спершу подумав, що то його помічник, але, на подив, з'явився один із хатніх робітників, садівник Ньюмен. Говорив і водночас відхекувався, тож його слова майже неможливо було розібрати. Єдине, що Вонові вдалося зрозуміти, — слово «потонула».

— Не так швидко, Ньюмене, повільніше.

Садівник повернувся до початку, і цього разу пролунало щось дуже схоже на історію про втопленицю, що воскресла. «У шинку „Лебідь“ у Редкоті», — завершив він. І додав стиха, ніби не смів промовити це голосно: «Кажуть, що їй приблизно чотири рочки».

— Господи Боже! — схопився за голову Вон. Утім, йому швидко вдалося опанувати себе.

— Будь ласка, прослідкуйте, щоб про це не почула моя дружина, — попросив він. Та не встиг садівник відповісти, як чоловік зрозумів, що надто пізно.

— Місіс Вон уже подалася туди сама. Місіс Джеліко — ну, праля — принесла їй ці новини, а тій розповів хтось, хто був там учора ввечері. Ми й не здогадувалися, про що вона хоче розказати. Інакше не дозволили б їй навіть наблизитися до місіс Вон. Були впевнені, що праля хоче віддати рахунок. Аж тут місіс Вон помчала до човнярні, й ніщо в світі не могло її зупинити. Коли ми туди прибігли, вона вже щезла з очей у старому човні.

Вон помчав додому, а там помічник конюха, передбачивши його наказ, уже тримав за вуздечку коня. «Щоб наздогнати її, треба мчати щодуху», — попередив він. Вон вскочив у сідло і погалопував у бік Редкота. Спершу він гнав коня чвалом, але потім стишився до