Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Перебування на Острові стороннім обмежене! — вигукує солдат. — Розвертайте свої корита і пливіть додому.

Схоже, він повторює цю фразу, мов папуга, не один тиждень, хоч вона і давно втратила сенс.

— У нас ділова зустріч з Королем, — кажу я, але солдат тільки ковзає по мені байдужим поглядом.

— Забирайтесь геть звідси! — каже він. — Я не маю на вас часу.

Тоді до нього підходить Ґрейс. Солдат помічає її уніформу — і йому відбирає мову. Він ледь переводить подих, і я хвилююся, чи він не втратить зараз свідомість.

— Чи відомо тобі, хто я? — погрозливо запитує Ґрейс. — В курсі, на кого я працюю? І чи певен, що тобі хочеться перейти мені дорогу?

Кров миттю відливає з його лиця — солдатові вже напевно відомо, до якої команди належить Ґрейс.

— А ще нам потрібно на чомусь їхати… — додає вона, відчувши смак влади.

Постовий явно невдоволений, але, клацнувши пальцями, відправляє посильного за кіньми, і той передає нам віжки.

— Можете продовжити путь.

На якусь мить Ґрейс затримує на солдатові погляд:

— Раптом тобі чи твоїм друзям захочеться побалакати про моє перебування тут, мушу попередити, що люблю відрізати балакунам язики. Затямив?

Солдат киває головою, його проймає легке тремтіння. Отакої! Я знала, що екіпаж «Діви» наганяє страху на острів’ян, але ж не на людей Короля… Все виявляється значно гірше, ніж я собі уявляла. Натовп із цікавістю за нами спостерігає. Люди мало що чують, але тішаться, що солдати підібгали свої хвости.

Щойно Ґрейс упевнилася, що її погрози сприйняли серйозно, ми сідаємо на коней. Я трохи побоююся, бо їздила верхи лише раз у житті — і тоді мені ще й допомагали — на невеличкому мулі. А цей жеребець значно більший. Ще й, трясця, такий гарячий, що коли стискаю йому боки, він одразу пускається галопом, воліючи, як і ми, якнайшвидше втекти з цього міста. Щоб не впасти, доводиться добряче балансувати; пальцями впиваюся в його гриву, аби лише втриматися.

Коли між нами та містом пролягла значна відстань, ми дозволили коням трішки перепочити і крокуємо поруч, тримаючи їх за повід, труською брукованою дорогою. Я вперше так далеко від моря; місто поволі щезає — спершу за лісом, а тоді за пагорбом. Краєвиди поцятковані будиночками, діти бавляться надворі, але матері хутенько ховають їх, як тільки чують звук нашого наближення. Дороги спокійні — якось надто спокійні — і хоч Ґрейс мовчить, я відчуваю, що вона також непокоїться. Страх — справжня чума, і навіть Перший Острів не уник цієї зарази.

— Гадаєш, до мого батька дійдуть чутки, що ми тут? — я запитую у Ґрейс, коли тиша стає зовсім уже нестерпною.

Ґрейс киває головою.

— Всі вони ласі нажитися на нас… Але сподіваюся, до того часу за нами тільки курява зостанеться. Якщо не зупинятися, все буде гаразд.

Так, це втішає.

Ми їдемо верхи майже увесь день, і за поворотом нарешті виростає палац. Від білого каміння сонце відбивається так, що я вмить сліпну. Коли очі призвичаюються, в мене аж перехоплює дух від того, що бачу перед собою. Величезний замок посеред долини, із водоспадами, що гуркочуть зі скелі позаду нього, перш ніж стекти у природний рів — напевне, колись мав істинно казковий вигляд.

На баштах разом зі спільним прапором Східних Островів майорять вимпели Шести Островів, а також блакитно-зелений Королівський штандарт. Але всі стяги драні і вицвілі, а квіти, що колись вкривали усю долину, давно зів’яли. Наразі це ще не повністю руїни, але тут явно усе занедбали.

Чого тут дивуватися, що Король не допомагає людям — якщо він не спроможний подбати про власний дім?

Наші коні весело іржуть — передчувають повернення в стійла. Підйомний міст опущений, але розсувні ґрати на воротах закриті, і зустрічають нас зовсім уже непривітні охоронці, котрі крізь ґрати ставляють море запитань. Доводиться довго чекати, аж поки чуємо, що наше прохання увійти погоджено. Врешті-решт ґрати піднімаються, але перш ніж дозволити зайти у внутрішній дворик, коней і зброю у нас забирають — і лише тоді проводять під аркою.

Коли нас ведуть у глибину замку, придворні у вишуканих одежах жваво відступають з нашого шляху. Більшість уникає дивитися на Ґрейс, ймовірно, нажахані однією лиш її присутністю, і багато хто демонстративно міряє мене поглядом, навіть не стараючись приховати своє презирство до моїх лахміть. Як на «Діві» ця сукенка всім муляла очі, так і тут. Єдине місце, де на неї не зважали — це любляча сім’я, що прийняла мене до себе такою, якою я є. Від цієї думки у мене стискається серце…

Наступне місце, де потрібно зачекати перед тим, як нас запросять досередини — біля двох вражаючих дверей, на яких вирізьблена заплутана карта Східних Островів.

Король розсідається просто попереду нас; трон височіє на мармуровій платформі на п’ять добрячих кроків від підлоги.

Як і його син, Король значно молодший, ніж я очікувала, і ще привабливіший — обличчя гладенько виголене, шкіра аж сяє засмагою, проте я помічаю навколо його очей зморшки, що виказують вік. Якось намагаюся примирити цей його образ із іншим, що завше вимальовувався в моїй голові, коли уявляла, як він з моїм батьком вибудовували свої темні стратегії.

— Ваша Величносте! — промовляє Ґрейс і робить реверанс. Я наслідую її приклад.

— Ґрейс! — вигукує Король із виглядом, ніби вони давні знайомі. Здогадуюся, батько так багато говорив про своїх людей, що Король поводиться з ними запанібрата. — Ах Мерріан, ласкаво прошу! От несподівана втіха! — але у його тоні щирістю не пахне. — Капітан Адлер і словом не обмовився про те, що мені слід очікувати ваше товариство, тож зізнаюся, і гадки не маю, чим можу прислужитися вам?

— Пробачте за вторгнення, — Ґрейс провадить далі, — але Мерріан дуже хотіла побачитись із вашим сином. За вечерею на борту «Діви» він офіційно запросив її сюди.

Дуже ймовірно, що це — ігри моєї уяви, однак видається мені, що Король відчув полегшення.

— На превеликий жаль, Принц Торін на даний момент не при дворі, — протягує Король і мені доводиться зобразити розчарування. — Я певен, що він дуже пожалкує, коли дізнається про ваші відвідини.

Він подає знак своїм охоронцям, і вони підступаються ближче, вже готові випровадити нас із зали. Ручаюся, у нього збентежений вигляд через те, що ми його покидаємо.

Я роблю крок уперед.

— Насправді, Ваша Високосте, якраз із вами я бажала побесідувати.

Король плавно підіймає руку — й охорона застигає на місці. Він дивиться на