Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

я покинула його бюро, та вважав, що це минуща примха, а не відмова від адвокатської діяльності, і що я покину ту школу, не скінчивши її. Я таки закінчила її через рік найкращою ученицею на курсі, з похвальними відгуками всіх моїх інструкторів, і в званні інспектора вступила до кримінальної бригади п’ятдесят п’ятого округу.

Мені відразу ж припала до вподоби робота, надто отими невеличкими щоденними перемогами, завдяки яким я усвідомила, що хоч життя й жорстоке, та добрий поліціянт може його поправити.

Моє місце в батьковому бюро було вільне, тож його віддали досвідченому адвокатові, що звався Марк і був на декілька років старший від мене.

Вперше почула я про Марка під час родинної вечері. Мій батько був у захваті від нього. «Блискучий юнак, обдарований, гарний, — сказав він мені. — У нього є все. Він навіть у теніс грає». І вперше в моєму житті я почула: «Не сумніваюся, він сподобається тобі. Хочу, щоб ти з ним побачилася». А мені саме дуже кортіло зустрічатися з кимось. Мої стосунки з хлопцями закінчувалися нічим. Після того, як я скінчила школу поліції, мої побачення сягали не далі першої вечері з ними чи першого виходу на люди: дізнавшись, що я працюю в поліції, та ще й у кримінальній бригаді, люди страшенно зацікавлювалися й засипали мене запитаннями. Попри моє бажання, я привертала загальну увагу, всі на мене дивилися, мов на диво якесь. І моя дружба з хлопцем припинялася, бо він казав мені: «Тяжко водитися з тобою, Анно. Людей цікавиш тільки ти, а я наче не існую для них. Гадаю, мені потрібна дівчина, з якою я почувався б вільніше».

Урешті я таки побачилася з тим славетним Марком, сталося це пополудні, коли заглянула до батькового кабінету, й відразу стало зрозуміло, що в нього немає тих комплексів, що в давніших моїх залицяльників: своїм природним чаром він приваблював погляди і зосереджував на собі всі розмови.

Він міг побалакати на будь-яку тему, майже усе вмів робити, а як не вмів, то захоплювався роботою інших людей. Я дивилася на нього, як не дивилася досі на жодного хлопця, може, тому що мій батько був у захваті від нього. Він просто-таки обожнював його. Марк був його улюбленцем, вони навіть почали грати у теніс удвох. Батько був у захваті, коли розповідав мені про нього.

Марк запросив мене випити з ним кави. Між нами відразу ж наче струм пробіг. У ньому наче алхімія нуртувала, якась несамовита потуга. Третю каву він приніс мені в ліжко. Ні він, ні я нікого не казали про це моєму батькові, аж урешті, як ми вечеряли разом, він мовив:

— Мені дуже хочеться, щоб у нас це було серйозно...

— Але? — зацікавлено запитала я.

— Я знаю, Анно, як захоплюється тобою твій батько. І дуже високо ставить професію адвоката. Хтозна, чи цінує він так мене.

Коли я передала ті слова батькові, він як ніколи зрадів їм. Запросив Марка до кабінету і відкоркував пляшку шампанського.

Коли Марк переповів мені той епізод, я кілька хвилин аж нетямилася від реготу. Потім узяла келих, підняла його і, наслідуючи поважний батьків голос і його патерналістську жестикуляцію, виголосила: «За чоловіка, що порає мою доньку!».

То був початок захопливої пригоди у нас із Марком, що незабаром переросла у пристрасні стосунки в найліпшому значенні того слова. Першою значною подією у наших взаєминах було те, що ми пішли обідати до моїх батьків. І тоді вперше за останні п’ятнадцять років я побачила, як батько аж засяяв, який привітний він був і запобігливий із хлопцем, що супроводжував мене. Він рішуче відмітав усіх попередніх залицяльників, а тепер ось був у захваті.

«Оце чоловік! Оце чоловік!» — вигукував він у телефон наступного дня. «Надзвичайний хлопчина!» — підспівувала на задньому плані моя матінка. «Тільки ж не прожени його, як ото тих давніших!» — набравшись нахабства, ляпнув мій батько. «Авжеж, цей — справжнісінький скарб», — додала матуся.

Другою значною подією у наших стосунках було те, що рік нашого знайомства збігся з нашими традиційними вакаціями на лижах у Британській Колумбії. Батько запропонував разом податися до Вістлера, і Марк погодився.

«Якщо витерпиш п’ять вечорів підряд із моїм батьком, надто ж за грою в скрабл, то заслужиш медаль».

Він не лише витерпів, а й тричі виграв у батька. Додам сюди, що на лижах їздив він як бог і що останнього вечора, коли ми обідали у ресторані, чоловіка за сусіднім столиком спіткав серцевий напад. Марк викликав швидку допомогу, а поки вона їхала, робив усе, що міг, аби продовжити тому чоловікові життя.

Чоловіка порятували й відвезли до лікарні. Поки санітари несли його на ношах до автомобіля, лікар захоплено потиснув Маркові долоню. «Ви врятували життя цьому чоловікові, пане. Ви герой». Йому аплодував увесь ресторан, а господар відмовився взяти з нас платню за вечерю.

Цей анекдот через півтора року мій батько розповів під час святкування нашого шлюбу, щоб пояснити гостям, який винятковий хлопець той Марк. А я просто-таки сяяла в моїй білій сукні, закохано дивлячись на чоловіка.

Шлюб наш триватиме менше року.

Джесс Розенберґ

Четвер, 3 липня 2014 року

За двадцять три дні до фестивалю

З «Орфея кронікл»

СМЕРТЬ СТЕФАНІ МЕЙЛЕР: ЧИ ПОВ’ЯЗАНА ВОНА З ТЕАТРАЛЬНИМ ФЕСТИВАЛЕМ?

Убивство молодої журналістки «Орфея кронікл» Стефані Мейлер, що її тіло знайшли в Оленячому озері, збурило все місто. Люди схвильовані, муніципалітет перебуває під тиском на початку курортного сезону. Невже вбивця ходить поміж нами?

У автомобілі Стефані знайшли записку, де згадується театральний фестиваль, і це змушує припустити, що вона заплатила життям за слідство, яке провадила для нашої газети, про вбивство 1994 року засновника фестивалю, міського голови Ґордона, а також його родини.

Анна показала газету нам із Дереком, коли ми зустрілися уранці в крайовому центрі поліції штату, де лікар-патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, повинен був ознайомити нас із першими результатами розтину тіла Стефані.

— Тільки цього бракувало! — роздратовано вигукнув Дерек.

— Дарма я сказав про ту записку Майклові, — мовив я.

— Я зустріла його в кафе «Афіна», перш ніж прийти сюди, здається, він близько взяв до серця смерть Стефані. Сказав, що почувається трохи винним у ній. А що з результатами експертного відділу?

— На жаль, сліди автомобіля на узбіччі шосе номер сімнадцять не надаються до вивчення. Зате черевичок належить таки Стефані, а клапоть