Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чудово. Я їм сосиски в соусі барбекю з кукурудзою, випиваю чималу порцію ракії. Ядран отримує велику порцію розкришених сухарів, а потім вирушає шукати щось схоже на підніжний корм. Не знаю, що з цього буде, але судячи з його зубів, він всеїдний, якщо взагалі не хижак.
Шкода, що я не можу його розпитати, звідки він узявся на тій дивній галявинці і що робив раніше. У нього маленький запас слів, зважаючи на те, що насправді він і не вміє розмовляти. Просто не знає, що з цим умінням робити. Вимовляє прості речення, але не може нічого розповісти або втілити свої спогади в слова.
Я намагаюся не будувати безглуздих, нічим не підтверджених теорій, але нічого не можу вдіяти. Мені здається, що його поява якось пов’язана із явищем, з яким я постійно стикаюся і поки що вважаю галюцинацією.
Мені здається, це справа холодного туману.
Коли наступного ранку ми вирушаємо в дорогу, я відчуваю себе легким, наче пір’їнка. Усе спорядження розсовую по торбах, розміщених на кінському крупі, а скручену ковдру перекидаю через спину. Нарешті на мені немає обладунку і кольчуги. Зброя і спорядження висять у торбах, кобурах і зачепах, тож кінь, обвішаний пожитками, виглядає не надто елегантно. Дещо нагадує скакуна важкої кавалерії і водночас — пересувне стійло, але, здається, він навіть не помічає всього цього вантажу. Нарешті починаю подорож без шолома на голові і сідла на шиї.
Ми рушаємо.
Ущелиною вздовж звивистого фйорду, крізь ліс, скелястими, порослими чагарником пустками. Як шлях веде.
Близько полудня натикаюся на міст.
Власне, це руїни мосту, але такі, що аж дух перехоплює. На кожному березі височіють два величезні пілони заввишки метрів зо тридцять. Річка в цьому місці широка, близько півтори сотні метрів, скелясті береги піднімаються на кілька поверхів.
Пілони на берегах — це величезні статуї гігантів. На одному березі — жінка, на іншому — безголова фігура чоловіка. Вони тягнуть один до одного руки і стоять, розставивши ноги, над широким, гладеньким покриттям шляху. Міст обривається з кожного боку за кілька метрів від берега, але в потоці не видно жодних залишків.
Я злажу з коня і оглядаю руїни, погладжуючи поверхню скелі.
Вона монолітна. Жодних слідів обробки, жодних стиків. Немов мільйони років тому лава сформувала ці фігури гігантів, поверхню дороги і троси, що колись з’єднували простягнуті у журбі руки.
Тепер їх назавжди розділила річка і вони ніколи не зустрінуться.
Хто на землях, де вершина архітектури — це халупи з обкорованих колод, зумів збудувати щось подібне?
На моєму боці фйорда дорога вгризається в скелястий схил і зникає в лісі. Так само, як і міст, це акуратно модифікована скеля.
Майже спільна. Рівну, немов скло, поверхню прорізає заледве кілька щілин, через які пробивається трава і коріння дерев.
Я вирушаю дорогою під гору. Вона веде не туди, куди мені потрібно, але я хочу побачити, що там далі. Її перегороджують величезні стовбури повалених колись дерев, за рогом одне велике, з голками, схожими на араукарію, росте з ідеально круглої діри посеред тракту. Стовбур має три метри в діаметрі. Копита Ядрана б’ють об базальтову поверхню дороги.
Ми ідемо так годину, аж ліс рідіє і на вершині за ним з’являється вересова пустка. Плато, що вкриває верхівку пагорбу. Унизу я бачу волохатий коричнево-оливковий килим, що тягнеться аж до блискучого моря.
Метрів через п’ятсот я помічаю щось, що спочатку вважав білими вапняними скелями, але це будівля. Стрільчасті бані, схожі на верхівки закопаних у землю снарядів, встановлені в концентричних колах. Усе обліплене чорними, схожими на мух плямами, які зблизька виявляються зграєю великих воронів. Деякі з них кружляють угорі, ніби живі шматки сажі.
Я відстібаю меч від лівого боку сідла і неквапливо перевішую його за спину. Під’їжджаю кроком, тримаючи напоготові лук і стрілу на тятиві.
Зблизька будівля ще більша, ніж здавалася. Я в’їжджаю в перше коло, що трохи нагадує африканське село, але будинки тут немов вирізані з білого мармуру. Так само, як міст і кам’яні гіганти, вони виглядають радше вилитими, ніж вирізьбленими. Тиша. І каркання.
Жодної живої душі.
Це дивно. Навіть якщо ці дивацькі хатки — залишки якоїсь стародавньої культури, хтось має тут жити. Це готові будинки. Вистачило б приладнати двері. Є вікна, дахи, на голову не крапає.
Може, місце невідповідне? З того, що я прочитав про культуру мореплавців, вони неохоче селяться десь, звідки не видно води. Перед будинком має бути море або річка, яка до нього веде, або принаймні озеро.
Я зіскакую з коня і обережно підходжу до найближчого будинку. Лук вільно звисає в руці, пальцями притримую стрілу. Досить схопити другою рукою за тятиву — і можна стріляти.
Мені не подобається тиша і це місце.
Активовую цифрал.
* * *Він умів підійти зовсім безшумно. Ворони розступалися неохоче, а деякі, побачивши його, злітали, махаючи важкими крилами. Але за стрілчастою аркою входу була лише темрява, запах затхлості і мокрої землі, що вкривала тонким шаром кам’яну підлогу.
І купа гнилих кісток посеред округлого приміщення. Перемішаних, мов криві пожовклі палиці. Залишки якогось бурого лахміття, брудно-жовта куля черепа.
У сусідньому будинку було так само, але кісток було трохи більше. Драккайнен вирішив, що це щось на кшталт цвинтаря.
У посиленому цифралом світлі було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний подорожній, Ярослав Гжендович», після закриття браузера.